Землянка

В другій ніші, казали люди, в тій, що заслонена ряденцем, Яшка зберігає боєприпаси. Кляте «оружіє» було причиною постійних сімейних чвар. З шумом, з тарарамом викидала Ониська гемонські стрельки на вулицю, а Яшка, відбивши атаку, знов підбирав трофеї і клав на місце. Ониська нарешті здалась, тільки затулила рядном страхітливий склад, щоб душа не терпла, щоб очі не виділи оту причаяну смерть під самісіньким боком, бо не раз їй здавалося: от-от гахне, рознесе в друзки хатину, і полетить вона, необачна Ониська, прямо в обійми лукавого… свят, свят, свят!

— Чого стоїш, як засватана? — свекрушиним тоном спитала Деркачиха Ольгу, пошукала вільного місця й кивнула на плитку. — Вмощуйся. Не підгориш, бо забула, коли й топилося.

Ольга притулилася на краєчку плити. В землянці було напівтемно, немовби з чорних немазаних стін сочився морок і люди, що сиділи хто на лаві, хто на долівці, нагадували тіні. Якось холодно й незатишно було тут Ользі. Можливо тому, що вона відчувала на собі пронизливий погляд незнайомця — сухенького дідка в шинелі наопашку, в облізлій заячій шапці. Цього дідка, Гавриїла, як назвав його Вовка, Ольга бачила мигцем у Кудимовому дворі. А ось, поруч Гавриїла, і сам Кудим у кожушку і битих валянках. За ними, на короткій лаві, Василина і її дочка. Василина скидалася на монашку: чорна хустка на лоба, очі смиренно опущені, руки хрестом на грудях. Худенька Надійка, самі тобі кісточки, застигла в тій же покірливій позі. В обох запалі зеленкуваті щоки, гострі плечі, скорботно стулені вуста. «Що в них — моління чи похорони?» — подумала Ольга про Онисьчину компанію.

— Знать, оце та дівка, котру підкосило в степу? — спитав дідок, придивляючись до Ольги.

— Егеж, вона, — підтакнула Деркачиха. — Бог поклав, бог і підняв.

— Ваша правда, сестро, — мовив сухорлявий і по-отечеськи до Ольги: — Добре, дочко, що прийшла до нас. Знать, непорочне серце в тебе, істинний путь воно підказало. А коли, по сліпоті своїй, зблудила була, не за тими пішла, спаситель знак послав: «Вертайся! Не там шукаєш».

— Хай йому решето, такому знакові, — зашелестів у корзині Оврам. — До смерті прибило дівку.

— Брате Овраме! — крутнувся Гавриїл, шпигонув Диню гострим поглядом. — Ви серйозно прийшли чи щоб язиком гріхословить? — Виждав дідок, поки вмоститься вертлявий Диня, і знов розважно до Ольги: — Отець наш, дочко, суров, але й всемилостив. Тяжко карає заблудших та не без вороття. Хто спокутує провину в молитві й смиренні — з радостію приймає в лоно своє…

Ольга сиділа як на вуглинах, хоч і казала Ониська, що давно вже не топила в плиті. Їй було душно, немовби гарячою парою забивало подих. Вона поривалася встати, кинути: «Бувайте здорові!» — і шмигонути на вулицю, та якось незручно. «І понесло ж мене сюди!» — лаяла Ольга себе, дивуючись з того, як ловлять кожне слово гостроокого старця Деркачиха і всі Кудимівські. Ониська, та роззявила беззубий рот, щоки провалилися, не обличчя, а тільки два гачки — ніс і підборіддя. Василина з Надійкою — то погаслі свічки, приліплені до ослона. Лише дід Оврам раз у раз скрипів корзиною, веселенько блискав на свого балакучого суперника. А Гавриїл не вгавав: