Землянка
- Автор: Близнец Виктор Семенович
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь»
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Землянка». Краткое содержание книги:
Про мужність матерів та дітей у цей нелегкий час і йдеться в гостросюжетній повісті В. Близнеця.
З-за обрію виткнулася плеската, сіра черепаха; гуркочучи, вона повзла вздовж ріллі, то провалювалась у виярках, то з натужним ревом перевалювала через горби. Але орачі, які відпочивали зараз, дивилися не в степ, а повернули голови до мосту. Сюди, до колгоспного табору, простувала Ольга. Йшла вона якось нетвердо і рвучко, мабуть, зібравши останні сили, ще трохи — упаде на шляху, і в кожного тенькнуло серце: несе новину! І тоді вперше пролунало радісно-хлопчаче: «Пошта! Пошта йде!» Дітлахи затанцювали круг дівчини, стрибали, тяглись до неї ручатами, спантеличена Ольга вимахувала солдатським косинцем над розз’явленими ротами: «Не вам! Не вам, галчата!» Ось і жінки, злякані та здивовані, враз підхопилися і, розштовхуючи дітей: «Гетьте, мурзаті!» — в обруч затисли Ольгу, ледь не зім’яли її, розпалені очі ловили папірець, над юрбою неслось: «Письмо… Невже письмечко?.. Для кого?»
Ольга сп’ялась на носки, поверх голів шукала когось у натовпі: «Федора!.. Де Федора Яценко?» Жінки розступилися, у вузькому проході, навпроти Ольги, застигла Федора — товста й литкаста, плечі круглі, тверде обличчя з важким підборіддям, лоб — як мужицька долоня. Вона дикувато кліпала на людей, туди й сюди повертаючи голову.
— Танцюй, Федоро! — потяглась до неї з листом поштарка. — Гопака танцюй, бо не дам!.. Письмо із фронту!
— Віддай! — скрикнула жінка, люто кинулась на Ольгу, як шуліка на курча, вихопила з рук конверт, розірвала його і… наче осліпла. З конверта щось випало, та вона не вгледіла, в очах було повно сліз, руки тремтіли, зібганий папірець притисла до губ, захлинулась глухим плачем.
Хтось підібрав листівку, що випала з конверта.
— Еге й, та це ж картка!
— Гля!.. Василь! Федорин Василь!
— Та що ви! Отакенький був, парубчак, як ішов на фронт. А це мужчина!
— Справжній вояка! Вуса які відпустив! Ще й дибиться, дівкам, видно, підморгує…
Жінки гуртом накинулись на Федору:
— Чого ж ти стоїш? Здуріла від щастя? Танцюй, тобі кажуть!
А Федору наче обухом ударило. Слова сказати не може. І раптом: «Хух!» — видихла з себе гарячий клубок, що став їй поперек горла.
— Олечко, зозулечко! — стріпнулась вона, згребла в оберемок поштарку і закружляла з нею, як із лялькою, і залящала по-дівочому. — Задушу, задушу тебе, ягідко! Ой же спасибі, ой же прости мені, дурепі набитій!
Вихором підхопило жінок, і вони теж закружляли, сміючись і витираючи сльози, одна одну підштовхували, одна одній щось примовляли. «Та везе ж Яценкам! Бач, і Василь об’явився. Їхній рід як заворожило од напасті». — «Ну то й добре. Мо’ й наші скоро озвуться». Хтось протискався до Федори, кричав їй через голови: «Будь щаслива на почин, Федоро! Щоб до різдва усіх стрічати!» З радості жінки й не помітили, що танк зупинився край загінки, і Микола-водій ошелешено позирає на дивне зборище, а за плугом стоїть Трояниха, очі її широко відкриті: «Господи! Що це з бабами?»
— Пусти, Федоро, пусти! — рвалась Ольга з ведмежих обіймів Федори. — Їй-бо, задавиш!
Опинившись на землі, Ольга поправила платтячко й збиту на потилицю косинку; на своєму плечі вона відчула нервовий дрож чиєїсь руки.
— Це ви, мамо?
Трояниха, яка непомітно підійшла до Ольги, взяла дівчину під лікоть і, немовби вибачаючись, спитала:
— Більше нема, дочко? Ні від кого нема?
З-під вигорілих, пилом припорошених вій дивились на Ольгу великі, повні суму і благання очі; Ольга не витримала погляду тих спокійних пригаслих очей — опустила голову.
— Немає вам, мамо, — і змовкла, якусь мить розглядала чорні, облущені, розбиті на грудках ноги плугатарки; босі натруджені ноги і білі туфельки поруч — це було так безглуздо, що Ольга спаленіла від сорому, забула й про своє горе. Лиш після паузи додала: — І мені звістка…
— Від Марусі?
Ольга не відповіла. У неї судорожно сіпались щоки.
— Щось погане? Кажи!..
— Та таке, що й не доберу своїм розумом. Потім, мамо, потім… увечері. — І тамуючи сльози, Ольга швидко пішла від гурту.