Не сподівайтеся позбутися книжок

Мені часом хочеться розгортати книжки навмання. Так, минулого місяця, я розгорнув останній розділ «Дон Кіхота», отой, що його найменше читають. Санчо, повернувшись на свій «острів», зустрічає одного зі своїх друзів на ім’я Рікоте, converso, тобто похрещеного мавра, якого, згідно з королівським наказом (це історичний факт), вирішують відправити назад у Берберію в Африці, в країну, якої він не знає, мовою якої він не говорить, релігію якої не сповідує, бо народився вже в Іспанії, як і його батьки, і вважає себе добрим християнином. Ця сторінка дивує. Вона говорить до нас про нас самих, без посередників: «Ніде не знайшли ми доброго прийняття в притузі нашій», — каже персонаж.[14] Авторитет, знайомість і актуальність великої книжки: ми розгортаємо її, і вона говорить про нас. Тому що ми жили і наша пам’ять додалася до власне книжки.

У.Е.: Так із «Джокондою». Да Вінчі створив і прекрасніші, як на мій смак, витвори — наприклад, «Мадонну в скелях» чи «Пані з горностаєм». Але «Джоконда» отримала найбільше інтерпретацій, які, немов шари осадових порід, наклалися на полотно і його змінили. Еліот уже все це сказав у своєму есеї про «Гамлета». «Гамлет» — це не шедевр, а невпорядкована трагедія, де не вдалося гармонізувати різні джерела. З цієї причини вона стала загадковою, і всі продовжують себе запитувати про її сюжет. «Гамлет» не шедевр за своїми літературними якостями; він став шедевром, тому що опирається нашим інтерпретаціям. Іноді достатньо сказати божевільні слова, щоби подолати минуле.

Ж.-К.К.: А ще є відкриття забутого. Твір долає час і ніби чекає на нагоду потрапити на світло. Якось на телебаченні в мене запитали, чи я хотів би поставити «Батечка Горіо». Цей роман я читав щонайменше тридцять років тому. І одного вечора я сів, аби його погортати. Не зміг облишити, поки дочитав до кінця, що сталося о третій або четвертій годині ранку. Я відчував таке биття на цих сторінках, таку енергію письма, що не міг відвести очі ні на мить. Як так могло статися, що неодружений бездітний Бальзак написав цю книжку у віці тридцяти двох років, жорстоко, точно і правильно на кісточки розібравши стосунки старого батька з доньками? Він, наприклад, розповідає Растіньяку, із яким живе в одному пансіоні, що піде подивитися, як доньки проїжджатимуть Єлисейськими полями. Це він оплатив їм карети, лакеїв і все, що може їх ощасливити. І він, звісно, збіднів, навіть розорився. Йому страшно соромити їх своєю присутністю, тож він не показується, не робить у їх бік ані жесту. Задовольняється захопленими коментарями тих, хто їх роздивляється, і каже Растіньяку: «Я хотів би бути собачкою в них на колінах». Знайти таке! Час до часу трапляються ще й колективні відкриття, але особистісні відкриття дуже цінні, і кожен може їх сягнути, ввечері взявши з полиці забуту книжку.

У.Е.: Я пам’ятаю, як у юності відкрив Жоржа де Натура, в якого я просто залюбився, подумки запитуючи, чому його не вважають генієм рівня Караваджіо. Десятиліття потому Латур був перевідкритий та належно оцінений. І він став дуже популярним. Іноді досить зробити одну виставку (чи перевидати книжку), щоби викликати несподівану й шалену пристрасть.