Останній діамант міледі
- Автор: Роздобудько Ирен Витальевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3771-8
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Останній діамант міледі». Краткое содержание книги:
«Зауважу одразу: я не запрошую до себе в гості — на ці сторінки — тих, для кого серйозний вираз обличчя є свідченням розуму. Як казав барон Мюнхаузен, саме з цим виразом робилися найбільші дурниці на землі. Тому попереджаю: шановні Серйозні Люди, не витрачайте час на читання. Ця книжка — данина моєму дитячому захопленню Александром Дюма і повна авантюра щодо всіх, можливо, впізнаваних історичних і неісторичних осіб, котрі живуть на цих сторінках.»
Він не надав значення приязній посмішці Дартова.
І потім, коли вечерю було закінчено, не звернув уваги на репліку товариша: «Молодець. А я гадав, що ти — розмазня!»
Він звик чути від свого друга образливі зауваження і тому зовсім не здивувався…
Незважаючи на втому після вечері майже усі члени делегації поволі сповзалися на верхню палубу, де на танцмайданчику знову лунала музика. Пароплав уже давно відчалив і йшов своїм курсом на великій швидкості — за пару діб він мав вийти в море.
Чорна поверхня води вночі поблискувала, як олія, і була такою ж тягучою. Здавалося, що відбиток місяця застиг у ній і, немов приклеєний, повільно погойдується в такт хвилям. Ярослав запросив прогулятися палубами.
Крім танців, гостям було запропоновано кілька культурних заходів: у виставковому залі розвісили свої вишивки та гобелени народні майстрині, тут в оточенні прихильників грав свої химерні композиції Зозуленко. В іншій залі відбувався авторський вечір кримського поета Веніаміна Божка. Ярик із Владою трохи постояли у дверях, спостерігаючи, як кремезний бородань із довгим волоссям густим басом медитував у простір напівпорожньої зали:
Далі вірш населяли «рубінові зорі», «кришталеві бризки», «вітрило-одинак», «батько-Криму-пан-Волошин». Цикл «Кримські замальовки» Веніамін Божко-Кримський (додаток до прізвища був його псевдонімом) написав українською мовою спеціально на честь цього літературного круїзу і тепер пишався собою й тою невимушеністю, з якою йому вдалося перейти з однієї мови на іншу. Ледве стримуючи посмішки, Влада та Ярик попрямували далі від залів та корми, де танцювали розімлілі парочки.
Нарешті вони знайшли затишний куточок на другій палубі, і Влада зупинилася.
Вітер куйовдив її волосся, затуляв ним обличчя. Ярик взяв її руку і підніс до вуст. Він був далекий від думки затягти її одразу в ліжко, та вона, мабуть, на це і не погодилася б, міркував він. Йому кортіло розтягнути задоволення від знайомства. Швидкі зв’язки ніколи не приваблювали його.
— А ти молодець… — промовила жінка безбарвним голосом, і він не зрозумів, які нотки зазвучали у ньому — втома, ніжність, а можливо — жах… — Якщо так піде далі, то за дві доби ми вже зможемо планувати щось реальніше…
— Ти про що? — не зрозумів Ярик і відчув, як затремтіла її рука у його долоні.
— Не турбуватиму тебе зайвими запитаннями, — відказала вона. — І взагалі, я втомилася. Проведеш мене до каюти?
— Так, — сказав він і наблизив до неї обличчя. — Тільки — один поцілунок…
Він вже був готовий поцілувати її, бачив зблизька її обличчя у павутинні переплутаного вітром волосся і раптом відсахнувся:
— Що із твоїми очима?! — схвильовано промовив він.
Влада здригнулася. Скільки разів їй доводилося чути це запитання!
— «Засіб Макропулоса», дія друга! — пожартувала вона. — Ви, сер, не оригінальний!
Ярик посміхнувся, відганяючи від себе мару, і обережно поцілував її холодні вуста.
— Більше не ставитиму тобі театральних запитань. Ти просто загадкова жінка, і мені треба до цього звикати…
Він галантно подав їй руку. На порозі каюти він наважився поцілувати її вдруге.
— Добраніч, Снігова королево! Зустрінемося завтра о восьмій ранку в барі. Вночі скрізь незатишно. Згода?
— Добре, — сказала жінка, притримуючи двері рукою. — О восьмій, у барі! І… щасливого полювання, мій лицарю!
Вона прослизнула у двері. Ярик на мить притулився щокою до їхньої відшліфованої поверхні, і холодна голка страху пронизала його наскрізь. За дверима не було чутно жодного шурхоту, ніби жінка не зробила від дверей ані кроку.
Влада якусь мить постояла перед зачиненими дверима, прислухаючись до звуків у коридорі, і знову спіймала себе на думці, що її каюта на нижній палубі надто тиха, ніби розташована глибоко під водою. Ця тиша хвилювала, навіювала жах. «Що з вашими очима?» — це запитання ставив їй навіть доброзичливий «Самич», а Макс якось жартома назвав її «жінкою із мертвими очима»…
Господи, невже він так і не здогадався — її очі померли через нього! Цього навіженого, неуважного до неї, неможливого у всіх своїх вчинках чоловіка, над яким зараз мала необмежену владу і який тепер, як звір, сидів у своїй келії за тисячу кілометрів звідси і божевільно кохав іншу…
«Нехай буде так!» — говорила до себе Влада. Вона вже змирилась із цим, прийняла це, перейнялася чужим коханням і спробувала існувати поруч із ним, рятуватися біля нього, як рятуються від холоду біля ватри самотні й загублені у снігах подорожні… Але щоразу, коли вона намагалася простягти руку трохи ближче, вогонь обпікав її, до чорноти пропалював долоню. І вона поверталася до своїх снігів. Вона розуміла, що належить до тієї категорії людей, які не здатні безболісно долати великі емоції й наповнюватися по вінця іншими враженнями. Макс несвідомо вбив у ній цю можливість. І тому її очі завжди дивуватимуть своєю порожнечею.