Останній діамант міледі
- Автор: Роздобудько Ирен Витальевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3771-8
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Останній діамант міледі». Краткое содержание книги:
«Зауважу одразу: я не запрошую до себе в гості — на ці сторінки — тих, для кого серйозний вираз обличчя є свідченням розуму. Як казав барон Мюнхаузен, саме з цим виразом робилися найбільші дурниці на землі. Тому попереджаю: шановні Серйозні Люди, не витрачайте час на читання. Ця книжка — данина моєму дитячому захопленню Александром Дюма і повна авантюра щодо всіх, можливо, впізнаваних історичних і неісторичних осіб, котрі живуть на цих сторінках.»
Він пив, не зводячи з неї погляду професійного мартопляса, і вона чітко усвідомила, скільки безневинних жертв не встояло перед цими очима, чорними й всотуючими, як два тунелі.
— Ви насправді цікава жінка. Тепер я розумію Ярика… — Він замислився. — Я давно думав про те, що ви сказали. Про своє (він зробив наголос на цьому слові) право говорити із тим, з ким хочу! Той, хто береться за перо, свідомо чи несвідомо вступає у діалог зі своїми кумирами. І різниця лише у тому, що для одних співрозмовниками чи опонентами стають Гамсун, Воннегут чи Кортасар, а для інших — автори коміксів про черепашок ніндзя! І цей діалог визначає ставлення до світу чи, навпаки — протиставлення світові себе і собі подібних. Без опонента був лише Господь Бог. Він сперечався чи згоджувався із самим собою. Адже сказано у Святому Письмі: «І побачив Він, що то є добре!» Але з чим він порівняв те, що зліпив, аби визначити це як «добре»? Ось у чому питання. Скажи, з ким ти говориш, і я скажу, хто ти… Я віддаю перевагу розмовам із великими світу сього. І мій костюм при цьому не має жодного значення!
Влада помітила, що, жестикулюючи, він вилив трохи вина на свою вишукану білу краватку.
— Зніміть краватку, ви її зовсім зіпсували. Треба замити…
— Га? Так… так… — відгукнувся Дартов і покірно стягнув з шиї краватку. — Можна я запалю?
— Будь ласка. Я відчиню ілюмінатор…
Свіже повітря увірвалося до каюти.
— Вибачте, я вас налякав, — отямився Жан.
— Аніскільки. Я не хотіла вас образити. Костюм у вас просто чудовий! І закінчимо на цьому.
— Закінчимо… — згодився він і схилив голову на груди.
— Вам пора в ліжечко! — посміхнулася вона. — Гадаю, ви сьогодні трохи перебрали і цей бокал був вашою останньою краплею, чи не так? Ідіть до себе! Наскільки я знаю, на вас чекає жінка. До речі, набагато загадковіша, ніж я! Усі тільки про неї й пліткують. Мовляв, то ваша турецька бранка… Ви створили собі демонічний імідж!
— Жінка? — відволікся від своїх думок Дартов. — Так, так, жінка… Я забув… То не жінка…
— Невже — молодий хлопець?! — продовжувала іронізувати Влада.
Дартов підняв на неї свої важкі захмелілі очі, й вона одразу припинила веселитися: щось знайоме і близьке промайнуло у цьому погляді — «що з вашими очима?..»
— Ви кохали коли-небудь? Ви знаєте, що таке кохати порожнечу?! Що ви можете про це знати!!!
Він швидко підвівся й оволодів собою.
— Пробачте. Мені пора. Радий був із вами познайомитися… До речі, Ярик говорив, що у вас дивовижне ім’я, забув, здається…
— Мілена, — підказала Влада і простягнула йому руку. Він потис її, і Владі здалося, що рука потрапила в лещата.
— Добраніч, — попрощався Дартов, — ми ще зустрінемося…
— …у пеклі?
— Це була б чудова зустріч!
Він обережно зачинив за собою двері. Його біла, залита вином краватка лишилася лежати у неї на столі.
Дартов непевною ходою долав довгий коридор, вкритий червоною килимовою доріжкою. «Ця теж нічого, — міркував він. — Хоча, зрештою… Все — пустеля…»
…Йому завжди усього бракувало, усього здавалося замало. Якби міг, він би проковтнув увесь світ. Але це не врятувало 6 його від запитання — що далі? Він розумів, що ця ненаситна жага — наслідок давньої «дитячої травми», коли від своїх батьків, людей простих (мати та батько працювали на металургійному заводі), почув: «Ти — нікчема! З тебе ніколи нічого не вийде! Не пнися!» З тої пори він постійно намагався довести їм, собі, світові, що він — існує. Фокус із тим давнім віршиком-гімном вдався і дав змогу рушити далі. Але тепер він мріяв зупинитися і розумів, що є лише одне, що здатне дати забуття: ТА жінка…
…Він побачив її в Парижі, у квартирі перекладача Огюстена Флері. Якби не дощ у сутінках, в шурхіт якого так органічно впліталася музика Леграна, що лунала з приймача, якби Огюстен не лишив його самого, вийшовши за чимось в крамницю, якби не дивакувата пристрасть господаря до старовинних канделябрів, які увечері освітлювали помешкання, якби не ще з десяток подібних дрібниць-збігів, що впливають на підсвідомість, — Дартов, можливо, уникнув би тієї хвороби, яка вразила його о пів на дев’яту вечора в самому центрі Парижа восени у вівторок року 1992-го.
Дощ у Парижі… Червоні та сині парасольки, шурхіт шин, шелест плащів, сутінки і музика десь унизу, бузкові плями світла на тротуарах… Він сидів, по плечі втоплений у крісло, і відблиски від десятка свічок грали на вкритих шовком стінах. Дощ у Парижі увечері мав ім’я і обличчя Жака Превера…