Все королівське військо

— Атож, я знаю, так вважають і інші.

— Ти ж не вчора на світ народився,— сказав я, раптом розсердившись на нього.— І не був глухий і німий весь той час, поки сидів у мейсонській окружній управі, дарма що потрапив туди з ласки Пілсбері.

Він кивнув головою.

— Еге ж, я чув такі розмови.

— Всі про це говорять,— докинув я.— Тут нема чого приховувати.

Тоді він запитав:

— По-твоєму, це правда?

— Чи правда? — перепитав я, адресуючи це запитання переважно собі самому, і відповів: — Та біс його знає. Але начебто так.

Він посидів ще хвилину, потім підвівся, сказав «на добраніч» і пішов до себе. Невдовзі я знов почув за стіною його ходу. Я роздягся й ліг у ліжко. Одначе хода не затихала. А Велемудрий Наставник лежав собі, дослухався до того тупання і думав: «Той недотепа силкується вигадати якийсь жарт, щоб завтра в Скідморі примусити публіку сміятися».

Велемудрий Наставник не помилився. Кандидат і справді утнув у Скідморі жарт. Але нікого не розсмішив.

І в тому ж таки Скідморі, після зустрічі Віллі з виборцями, я сидів у кабінці грецького ресторанчика за чашкою кави, щоб заспокоїти нерви, сховатися від натовпу, від усього того галасу, від духу скупчених тіл і від цікавих очей, коли туди зайшла Сейді Берк, кинула поглядом по залі і, помітивши мене, підійшла й сіла навпроти.

Сейді була з нових друзів Віллі, проте я знав її вже давно. Коли вірити чуткам, ще ближча дружба пов’язувала її з таким собі Сен-Сеном Паккетом. Він вічно жував сен-сен, щоб приємно пахло з рота, мав велику вагу — і з суто фізичного, і з політичного погляду,— і колись (та, мабуть, і тепер) приятелював із Джо Гаррісоном. Дехто гадав, що саме Сен-Сен перший подав блискучу ідею використати Віллі Старка як манекен у передвиборній кампанії. Сейді була надто гарна для Сен-Сена, хоч зовнішність він мав цілком пристойну. Що ж до Сейді, то навряд чи хто назвав би її вродливою, і вже аж ніяк не члени жюрі, що визначають «міс Орегон» чи «міс Нью-Джерсі». Збудована вона була непогано, але це ховалося за її страхітливим убранням та незграбною, безладною жестикуляцією. Вона мала чорне-чорнісіньке, до безглуздя коротко підстрижене волосся, що дико стирчало на всі боки, мов наелектризоване. Риси її обличчя були досить приємні, якби до них придивитися, та передусім впадали в око не вони, а ряботиння. А ось що було в неї справді гарне, то це очі — глибоко посаджені й оксамитово-чорнильно-чорні.