Все королівське військо
- Автор: Уоррен Роберт Пенн
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Все королівське військо». Краткое содержание книги:
Історія жорсткого політика, що часто не гидує ніякими методами для досягнення своїх цілей. В основу книги лягла біографія губернатора Луїзіани Х'юї Лонга.
Автор був удостоєний Пулітцерівської премії 1947 року за цей твір.
І от, чи то з якоїсь неусвідомленої відповідальності, чи то з доброї волі, чи то зі страху, якого вона за собою не знала, Сейді поперла навпростець. І тепер, стоячи перед нами й крутячи в дужих пальцях незапалену сигарету, вона збагнула це. Одначе монета вже зникла в прорізі автомата, і, дивлячись на Віллі, можна було побачити, як там усередині починають рухатись коліщатка й зубчики.
— Що сказав? — перепитав Віллі. Ще раз.
— Що ви не будете губернатором,— одним духом, легко й недбало відказала вона, але кинула погляд на мене, і то був чи не єдиний сигнал SOS, що його передала Сейді Берк у своєму житті.
Вона сама заварила ту кашу, і я не хотів устрявати.
Віллі й далі очікувально дивився на неї, а вона тим часом повернулася до стола, відкоркувала мою пляшку й хлюпнула собі для підкріплення. А тоді випила, не манірячись і не кашляючи, як це звичайно роблять жінки.
— Що сказав? — не вгавав Віллі.
Сейді не відповіла. Лише поглянула на нього. І, дивлячись їй просто у вічі, Віллі знову запитав невблаганним, мов смерть чи податкова оповістка, голосом:
— Що сказав?
— Та ну тебе к бісу! — спалахнула Сейді, навмання брязнувши склянкою об тацю.— Клятий йолоп!
— Гаразд,— сказав Віллі тим самим голосом, прикипаючи до неї, наче боксер до супротивника, що починає шалено молотити куди попало.— Про що мова?
— Ну що ж,— відказала вона.— Ну що ж, йолопе, обвели тебе!
З півхвилини Віллі невідривно дивився на неї, і було чути тільки його дихання. Я сидів і слухав.
Потім він спитав:
— Обвели?
— Ще й як! — мовила Сейді, аж подавшись уперед, і якась мстива, переможна зловтіха зблискувала в її очах і бриніла в голосі.— Та ти ж підсадна качка, безголове опудало, ти ж сам купився! Атож, сам купився, бо уявив себе невинним божим ягням…— Вона на мить спинилась і, кривлячи рота, видала йому знущальне жалісне «бе-е-е».— Де ж пак, ти думав, що ти боже ягня, а знаєш, хто ти насправді?
Вона замовкла, ніби чекаючи відповіді, але Віллі все дивився на неї і не озивався.
— Козел ти, ось хто,— сказала Сейді.— Козел відпущення. Баран, що заблукав у хащі. Дурноверхий йолоп. Бо ти сам купився. Та ще й задурно. Вони б заплатили тобі за те, що ти підставився, але на біса їм платити такому йолопові! На біса, коли ти й так аж роздимався, і просторікував, і вдавав із себе Ісуса Христа, коли ти тільки й чекав нагоди зіп’ястися на задні лапи і виголосити промову. «Друзі мої!» — скрививши рота в дурнуватій усмішці, злісно передражнила вона.— Друзі мої, що потрібно нашому штатові, то це добра п’ятицентова сигара… О боже! — Вона засміялася лихим, нещирим сміхом, але раптом змовкла.
— Чому? — запитав Віллі, так само пильно дивлячись на неї і тяжко дихаючи, але з незворушним обличчям.— Чому вони так повелися? Зі мною.
— Ой боже мій! — вигукнула Сейді і обернулася до мене.— Ви тільки послухайте цього йолопа, він хоче знати чому.— Потім знов стала лицем до Віллі і, подавшись уперед, сказала: — То слухай і спробуй второпати це своєю дурною довбешкою. Вони хотіли, щоб ти відняв частину голосів у Макмерфі. У глибинці. Дотямив чи треба розжувати? Дійшло до тебе, дубе?
Він поволі перевів погляд на мене, облизнув губи й спитав:
— Це правда?
— Він питає, чи це правда! — вигукнула Сейді, молитовно звівши очі до стелі.— О боже!
— Це правда? — спитав мене Віллі.
— Так кажуть,— відповів я.
То був дошкульний удар, годі й казати. Обличчя Віллі перекривилось, наче він намагався щось сказати чи хотів заплакати. Та він не зробив ні того, ні того. Він потягся до стола, взяв пляшку, налив собі стільки, що звалило б з ніг і ірландця, і одним духом випив.
— Гей,— сказав я,— не захоплюйся, ти ж до цього зілля незвичний.
— Він багато до чого незвичний,— озвалася Сейді, присуваючи до нього тацю з пляшкою.— Зокрема, до думки, що не бути йому губернатором. Правда ж, Віллі?
— Дали б ви йому спокій,— сказав я їй.
Та Сейді ніби й не помічала мене. Вона нахилилася до Віллі і знов спитала, цього разу влесливо: