Бунт моїх колишніх
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-081-8
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Бунт моїх колишніх». Краткое содержание книги:
Адже вони такі безпорадні, що без жіночої руки губляться у найпростіших життєвих ситуаціях.
Ну а якщо колишні чоловіки уявили себе сучасними Робін Гудами і регулярно порушують закон, а теперішній чоловік — детектив — хоче спіймати їх на гарячому та посадити за ґрати?
Не лишати ж бідолашних напризволяще! Доводиться засукати рукави та братися до звичної справи — на додачу до свого теперішнього керувати ще й колишніми.
Слава Богу, українських жінок не треба вчити, як дати раду чоловікові. Це в них у крові. Адже ми відповідаємо за тих, кого приручили, чи не так?
— Такі самі досьє були в Олександровій канцелярській теці, яку він передав тобі, — Вікторія, здавалося, говорила сама з собою. — Тільки в теці все не так компактно. Там фотографії, копії якихось довідок, виписки з будинкових книг… Катю, що все це означає?
— Звідкіля ти знаєш про теку? — я не змогла стримати здивованого вигуку.
— Кожна жінка відчуває, коли її чоловікові загрожує небезпека, і намагається тримати руку на пульсі подій, — загадково відповіла Вікторія.
Я посміхнулася, бо згадала, як пишався Шурик політикою невтручання у справи одне одного, вважаючи це єдиним способом довгого щасливого життя разом. Як істинно мудра жінка, Вікторія кивала у відповідь на Шуркові теоретизування, але потай чинила так, як вважала за потрібне. Ненав'язлива опіка Віки і страхувала, й водночас не дратувала Шурика. Якби я так уміла, можливо, у нас із Жориком було б значно менше конфліктів.
На жаль, я все життя була впевнена, що рідні люди для того й існують, аби викладати їм усе, як є… «Дурна! Довикладалася. Маєш тепер: він поїхав собі, й оком не змигнув», — я раптом згадала, що неправа. Їдучи, Георгій силкувався бути веселим і, підморгуючи, підбадьорював мене. «Ну, нехай буде, що змигнув. Що це змінило? Все одно взяв і поїхав. Залишив мене саму-самісіньку… Усе через нього. Якби був тут, я б ніколи не погодилася працювати на Шурку. Тоді б і Шурик не зник. Я б на нього свого згубного впливу не справила. Ой леле, що ж тепер буде?» Необхідно було терміново якось порозганяти похмурі думки.
— Катерино! Ти про що думаєш? — Вікторія, виявляється, досі чекала на мої пояснення. — Ти тут взагалі, чи де?
На жаль, я була таки тут.
— Вік, ти можеш не вірити мені, але… Я знаю про цю історію дуже мало. Причому, ці знання аж ніяк не допомагають мені зрозуміти, що відбувається.
— Подумаємо разом?
Вікторія чудово знала, що ця фраза не зможе не зворушити мене. У далекому дитинстві, коли ми стикалися з нерозв'язними світовими проблемами (приміром, як вивідати в сусіда Вітьки спосіб виготовлення рогатки), ми з Вікою завжди починали «думати разом». Колективний розум приносив нам неймовірні перемоги.
— Намагаєшся спекулювати спогадами про щасливе, безхмарне? — моя Вреднючість ніяк би не змовчала.
— Ні, просто прошу в тебе допомоги!
Вікторія дуже серйозно подивилася мені у вічі.
Я тяжко зітхнула і виклала подрузі все, що знала про цю справу.
— Не вірю жодному слову Олександра про замовників, — Вікторія замислилася на кілька хвилин, щоб оформити мої думки в слова.
— Аналогічно, — кивнула я, — нормальні люди не доручають збирання інформації малознайомому програмістові.
Сам матеріал, зібраний Шуриком, не був схожий на дослідження ґрунту щодо можливого співробітництва. Про нинішню діяльність об'єктів згадувалося мимохідь.
— Чому увага приділяється здебільшого тому, як ці Ожигови починали свою кар'єру? І потім, що це за «Не винен»? Відколи це Олександр почав виносити комусь присуд? — Вікторія напружено тарабанила по столі кісточками пальців. Раніше це була тільки Шурчина звичка. Нервуючись, він завжди перетворювався на дятла. Ну чому Віка перейняла від нього тільки найгірше?
— Припини стукати, ти збиваєш мене з думки! — заволала я.
— До речі, про «стукати»… — Вікторія на подив покірливо виконала моє прохання. — Катю, я не хочу повідомляти про зникнення Олександра в міліцію.
Я глянула на годинник. Взагалі, вже можна було починати хвилюватися.
— І правильно! Може, він і не зник зовсім… Може, зараз ще з'явиться.
— Нехай тільки спробує! — зненацька грізно заявила Віка і миттєво стала в позу сварливої дружини. — Ми тут, можна сказати, божеволіємо, а він, виявляється, цілісінький!
Вікторія кілька секунд помовчала, прислухаючись до кроків на сходах. Хтось, голосно гупаючи черевиками об бетон, спустився на нижній поверх. Віка зітхнула і вже зовсім іншим тоном вимовила, чомусь дивлячись на стелю: