Степовий пірат
- Автор: Лубєнський Станіслав
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книги – ХХІ
- ISBN: 978-617-614-087-0
- Жанр: История
Электронная книга - «Степовий пірат». Краткое содержание книги:
Гуляйполе простягається долиною невеликої, порослої очеретом річки Гайчур. На пагорбах, що її оточують, від часів козаччини стоять сторожові вежі. Запорожці виглядали небезпеку, що наближалася з півдня: татарська орда з Криму заливала вільний степ, нищила поселення й брала в полон мешканців. Проте край козаччині поклав напад з півночі. Наприкінці ХVIII століття запорожці зазнали зрадницького удару в спину.
Родючий український чорнозем і м’який клімат віддавна спокушали російське дворянство. Однак господарями на цих землях все ще залишались козаки, які користувалися широкою автономією. Запорозька Січ, держава у державі, втратила сенс лише після перемоги Росії над Османською імперією. Кримське ханство стало російською провінцією, загроза з боку турків зменшилась. Козацькі застави перестали бути потрібні.
1775 року війська цариці Катерини ІІ оточили й знищили Січ. Старшина зазнала репресій, а кошового Петра Калнишевського заслали на Соловецькі острови. Останній отаман, арештований вже старцем, скнів у в’язниці ще чверть століття. Замкнутий на довгі роки у тісному казематі, він дичавів, але якимось чудом усе ще жив. Звільнений врешті за амністією, він більше нагадував тварину, ніж людину. Мав довгу ковтунувату бороду, зогниле лахміття й довжелезні кігті. Останній отаман Запорозької Січі залишився ченцем у соловецькому монастирі. Він помер у сто тринадцять років. Нині церква вшановує його як святого.
Через кілька років після знищення Січі запорожців позбавили решток автономії. Реєстрових перетворили на звичайних солдат, нереєстрових — на кріпосних селян. Але виховані у вільному степу козаки не звикли ні перед ким гнути шию. Багато з них об’єднувалися у розбійницькі ватаги. Зростала кількість нападів на купецькі каравани, що рухалися на Крим. Висилання каральних загонів не допомагало. Банди ховались у високих бур’янах і спілкувалися за допомогою димових сигналів. Діти степу на своїй території були практично невловимі.
Така козацька банда мала свій осідок також і в околицях нинішнього Гуляйполя. У 1785 році катеринославський[2] намісник наказав створити на цій території військове поселення. Звідки походить назва Гуляйполе? Одна з легенд твердить, що її вигадав чиновник, який обирав місце для поселення. Він видерся на курган роздивитись околиці і побачив лише море високої трави, що погойдувалась на вітрі. «Нехай буде Гуляй-Поле!», — нібито крикнув він своєму ескортові. За іншою версією «гуляйполем» називали у розмовному мовленні всі вільні, необроблювані землі. Тому сіл із подібною назвою на території центральної та східної України можна знайти чимало.
Згідно з першим переписом 1795 року, в Гуляйполі мешкало дев’ятсот шість осіб. Переважання чоловіків свідчить про військовий характер поселення. Першими мешканцями Гуляйполя були селяни, переселені з глибшої України, з Полтавської, Київської та Чернігівської губерній. З’явилися тут також родини з Молдавії й трохи колишніх запорожців. Село не мало вулиць, лише на зразок козацьких поселень ділилося на сотні, названі за місцями походження мешканців. На початку ХІХ століття сюди також були переселені польські дрібношляхетські родини з околиць Кам’янця-Подільського. Поляки, як і більшість приїжджих, швидко злилися з оточенням. Невдовзі єдиною згадкою про польських поселенців залишилися прізвища. Слово «Польща» викликає у нинішніх Заблоцьких, Заремб чи Домбровських тільки слабку сентиментальну усмішку.
Лише німецькі поселенці, тримаючись осторонь, успішно захищалися від українізації. У своїх колоніях вони зводили власні школи, плекали мову й традиції. Донині, наприклад, у селі Яблукове (колишнє Зільберштайн), стоять німецькі будинки з червоної цегли із нікельованими клямками. Старші мешканці дотепер пам’ятають дисципліну, запроваджену колоністами. Селянських дітей, пійманих у німецькому саду, били без милосердя. Багаті господарі, що постійно потребували робочих рук, давали заробити, але ретельно добирали собі робітників. Кандидатам давали обід — якщо селянин їв швидко, це означало, що так само швидко він працюватиме. Колоністи здебільшого були членами протестантської секти менонітів. Переслідувані на батьківщині, вони втекли до Речі Посполитої, а після поділу стали підданими царя. У 1800 році указом Павла І вони були звільнені від податків на тридцять років і отримали матеріали для будівництва домів. Як пацифісти вони не мусили постачати рекрутів.
2
Катеринослав — нині Дніпропетровськ.