Степовий пірат

Рік 1919, десь у степовій Україні. Тут і на всій території Російської Імперії триває громадянська війна. Перед нами двоє чоловіків: високий і низькорослий. Постава вищого штивна, але дещо зухвала. Наче й струнко, але щойно відірвав цигарку від губ, другу руку тримає у кишені. На ньому польовий мундир і галіфе, на голові військова шапка з зіркою. Це Павло Дибенко, командир (начдив) Задніпровської Дивізії Червоної Армії, більшовик і чоловік соціалістки-феміністки Олександри Коллонтай. Його приземкуватий товариш напружено вдивляється у фотографа. Він не такий розкутий, як Дибенко, руки тримає «по швах», стискаючи в рукавах малі кулаки. Схожий на дитину, якій щойно наказали заспокоїтися. На ньому смушкова папаха і куртка з відірваним ґудзиком. Це Нестор Махно, колишній в’язень царату, очільник (комбриг) Бригади імені батька Махна. Анархіст і засновник автономної робітничо-селянської республіки у загубленому серед степів селищі Гуляйполе.

Здається, що чоловіки недолюблюють один одного, і вся ситуація з позуванням їх аж ніяк не тішить. Вони не кидаються навзаєм в обійми, немає ні піднесення, ні церемоніальних потисків рук. Немає навіть усмішки. Можливо, це провина фотографа? Може, це якийсь нездара, що не дає собі ради з налаштуванням? Може, дедалі роздратованіші, вони вже вкотре стають до фотографії? Привід важливий і його треба увічнити, закарбувати створення спільного фронту проти Добровольчої Армії генерала Денікіна. Отже, Червона Армія, а в її складі анархістська бригада, що воює під власними чорними знаменами, повинна дати відсіч наступу сил старого, царського порядку.

Це радше шлюб з розрахунку, ніж із кохання: більшовики, цілком позбавлені тилу в землеробській Україні, потребували авторитету Махна і сил його селянської армії. Махновці ж потребували набоїв і рушниць. Порозуміння крихке: існує кілька тем, яких не варто торкатися, кілька глибоких ідеологічних розбіжностей, що кидають тінь на цей союз. Проте наразі небагато солдат підозрюють, що багнети братніх армій можуть бути повернуті одні проти одних. У цю мить перед ними стоїть обов’язок захисту революції: врешті-решт і ті, й інші борються за кращий, справедливіший світ, хоча й бачать його по-різному.

Більшовики вважають Махна авантюристом, але не нехтують ані його талантом, ані військом. Селянська армія одягнута абияк, але воює самовіддано. Махно непоказний, але на півдні України цей заледве тридцятилітній чоловік розділяє й володарює. Люд співає, що воюватиме «не за Леніна, не за Троцького, а за батька гуляйпольського», а пани моляться, щоби випадково не опинитись на його шляху. Село вважає його наступником великого бунтівника Омеляна Пугачова, месником, що відплатить гнобителям за століття селянських злиднів. Селяни вірять, що він відбере у багатих і роздасть бідним, що подарує їм у власність землю, яку вони обробляють. Махно їх розуміє — він знає смак важкої праці на чужому полі.

І також знає теорію анархізму. В царській в’язниці він начитався Бакуніна, а 1918 року в Москві особисто познайомився з Петром Кропоткіним. Проте теоретизування його не приваблює. Махно — це людина вчинку, він хоче бачити анархізм у дії. Такі люди, як він, не зважають на відірваний ґудзик на куртці.