Дракон із шоколадним серцем
- Автор: Бёрджис Стефани
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-681-0
- Переводчик: Дарина Березіна
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Дракон із шоколадним серцем». Краткое содержание книги:
Усі знають, що дракони люті й могутні. Юна Авантюрина вважає себе саме такою, але дорослі родичі не відпускають її саму з печери. Тож якось рішуче дитинча крадькома тікає з печери — і тут-таки потрапляє в пастку. Запашний трунок підступного мага перетворює войовничу драконку на беззахисну дівчинку. І вже немає гострих іклів, широких крил і вогню, що вивергається з пащі. Байдуже, наскільки сильнішою за людей була Авантюрина, — тепер вона одна з них. Неймовірні пригоди чекають попереду, адже тепер у її житті, окрім слабкого тіла, є нове пристрасне захоплення — шоколад.
Аж потім…
Йой.
У мене аж луска зачухалася, коли я враз уявила: це ж як на мене дивитиметься Яспис, коли я притягну людину до нашої печери!
Я! Сама! Власними силами!
Навіть матінці доведеться визнати, що я вже здатна подбати про себе, опинившись у зовнішньому світі. Кращого засобу довести це немає. Мені треба це зробити!
Я глибоко вдихнула й притислася до землі. Бруд і каміння муляли мені черевце, коли я поповзом рушила вперед. Людський голос і досі співав, і коли я опинилася ближче, то змогла виокремити слова. Пісня була знайомою мені мовою.
Теж мені! Немає у світі таких шляхів, у яких не було б кінця бодай десь.
Я ж казала Ясписові, що в людей замість мізків рінь!
Нарешті я побачила свою здобич. Чоловік улаштувався в затишному вибалку на схилі гори, з трьох боків захищеному валунами й колючими соснами. У центрі розклав вогнище і тепер сидів, схилившись над ним, спиною до мене.
Удивляючись з-за дерев, я затамувала дух, щосили стискаючи пащу, щоб гарячий дим через моє хвилювання не вихопився й передчасно не сполохав його. Ані мушкета, ані меча в чоловіка не було. От і чудово. Також він не належав до тих рідкісних небезпечних людей, що зналися на чарах — найгіршому людському підступі, — адже ті зазвичай вбиралися в придибашні чорні шати, через що здавалося, що ніг у них зовсім немає. Дідо намалював для нас із Ясписом одного такого і змусив заприсягтися, що ми ніколи до цієї істоти не наблизимося — принаймні доти, доки луска в нас не ствердіє, а відбудеться це щонайменше за сто років.
Ця людина, утім, була вбрана в цілком безпечне лілово-рожеве вереття, крізь проріхи в якому світилися кощаві кінцівки.
Але, якщо я й справді замірилася цього чоловіка вполювати, діяти треба хутко. Аж такою мірою хутко, щоб він не встиг вихопити меча чи лук зі стрілами — он із тієї здоровенної торби, що лежала обіч… чи сокиру… чи…
«Я більша за нього! Я лютіша за нього! — нагадала я собі суворо. — Я найжахливіше створіння на цій горі!»
Раптом чоловік став розвертатися в мій бік.
Зараз! Я роззявила пащу в беззвучному ревінні й стрибнула.
— Йо-о-ой! — заголосив чоловічок і впустив до казанка те, що досі тримав у руці. Відтак позадкував, спіткнувся об камінь, упав горілиць, а я переможно помчала до нього.
І собі також скрикнула, бо дорогою мої поранені крила ще дужче подряпало жорстке ялинове гілля.
— Йо-о-о-ой!
Я зашпортнулася, знемагаючи від болю, й важко приземлилася біля ватри, притискаючи крила до тулуба.
— Йо-о-ой-ой-ой!
Ой лишенько!
Очі людини розширилися, і я збагнула, що промовила це вголос.
— Ар-р-гр! — Я змусила себе схопитися й продемонструвала йому всі п’ятдесят своїх зубів. Отак воно вже краще. Чоловічок закліпав очицями, на чолі в нього рясно проступив піт. Він роззявив рота, але не видушив жодного звуку.
Здійнявшись над ним, я нагодилася стрибати.
І саме тоді я це відчула.
Спокусливий, солодкий, дивовижний аромат.
Глибокі, духмяні пахощі струміли просто в мене під носом.
Я миттю повернула довгу шию до вогню.
— А це що?
— То-то-тобто? — Чоловічок трохи відповз, не зводячи з мене очей.
Мені було байдуже, хай собі задкує. Згодом ще встигну його вполювати. Зараз усе, що мене цікавило, — це казанок, який він підвісив над вогнем, той самий, з якого здіймався, лоскочучи всі мої відчуття, аромат чогось аж такого смачного, що в мене слинка потекла.
Хай там що це, воно мусить стати моїм!
У казанку шумував звичайнісінький окріп, але в ньому я побачила якісь брунатні закрутки — там розчинялося щось темне й грудкувате.
— Що ти поклав до цього казанка? — вимогливо спитала я.
— Що? — Чоловік закляк. — Та це ж шоколад.
— Шоколад?
Про шоколад раніше я жодного разу не чула. Яспис про нього й не згадував, а він же читав усі трактати людських філософів, що потрапляли йому до пазурів. Як могли ці філософи радіти, жуючи рослини, якщо в них була можливість поласувати чимось аж такою мірою дивовижним?
Я наблизила писок до казанка — якнайближче, але щоб не перекинути його. І глибоко, звільна вдихнула.
Неймовірно.
Не стримавшись, я аж затуркотіла від жаги, і цей звук прокотився полониною.
— Оце от і є шоколад?