Дракон із шоколадним серцем
- Автор: Бёрджис Стефани
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-681-0
- Переводчик: Дарина Березіна
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Дракон із шоколадним серцем». Краткое содержание книги:
Усі знають, що дракони люті й могутні. Юна Авантюрина вважає себе саме такою, але дорослі родичі не відпускають її саму з печери. Тож якось рішуче дитинча крадькома тікає з печери — і тут-таки потрапляє в пастку. Запашний трунок підступного мага перетворює войовничу драконку на беззахисну дівчинку. І вже немає гострих іклів, широких крил і вогню, що вивергається з пащі. Байдуже, наскільки сильнішою за людей була Авантюрина, — тепер вона одна з них. Неймовірні пригоди чекають попереду, адже тепер у її житті, окрім слабкого тіла, є нове пристрасне захоплення — шоколад.
Форкнути димом ще й у маму я не наважувалася. Але я б залюбки пирхнула ним у Цитрину, якби вона й досі тулилася отут, із нами, а не жила собі ген далеко у своєму бездоганному, дивовижному, унікальному величезному палаці. Цитрина складала епічну поезію, яка сповнювала серця інших драконів неймовірною шанобою, і кожен, хто опинявся поряд із нею, уже незабаром величав її, наче справдешню королеву.
Ніхто не міг зрівнятися з моєю старшою сестрою. Навіть намагатися жодного сенсу не було.
Я відчувала, що матусин погляд став іще жорсткішим, наче вона прочитала мої думки.
— Мова, — почала вона, цитуючи одного з улюблених філософів Ясписа, — це найбільша сила драконів, яка здатна взяти гору навіть над міццю пазурів і зубів.
— Так, я знаю, — пробурмотіла я.
— А чи й справді знаєш, Авантюрине? — Вигнувши довгу шию, вона схилила масивну голову, щоб зазирнути мені просто в очі. — Відвага — це одне, а от відчайдушність — то геть інше. Ти можеш вважати себе лютим чудовиськом, але, опинившись за межами цієї гори, накладеш головою, ще й дня не мине. Отже, краще подякуй долі за те, що в тебе є старші й мудріші родичі, які дбатимуть про твою безпеку.
А вже дві хвилини по тому мама глибоко заснула. Вона дихала, наповнюючи печеру посвистом, так спокійно й рівно, наче ми й не сварилися взагалі.
— І дня не мине? — пошепки перепитав Яспис, переконавшись, що мама міцно спить. Він струсив останні самоцвіти, що причепилися до спини, і вишкірився до мене, продемонструвавши всі зуби. — Радше вже й години. Чи то пак, знаючи тебе, навіть півгодини.
Я люто зиркнула на нього й розправила крила.
— Та я чудово здатна про себе подбати. Я більша й лютіша за будь-кого в цих горах.
— А чи кмітливіша? — форкнув він. — Ладний закластися на все золото в цій печері, що навіть вовки більше тямлять у філософських диспутах, аніж оце ти. І вони, коли програють, певна річ, не підпалюють щоразу все, що втрапить їм на очі!
— Ах ти ж!.. — Я закрутилася дзиґою, ляскаючи хвостом. Але виходу не було. Печера була завузька, і здавалося, ніби щомиті її стіни зсувалися й зсувалися. Вони тиснули на мене, аж допоки не стало важко дихати. І мені хочуть сказати, що я маю ще тридцять років сидіти в цій горі, наче в пастці, слухаючи, як родичі дорікають за те, що мені нудно?
А дзуськи!
І тоді я збагнула, що саме треба робити.
Але дурноверхою я не була, хай там що про мене думали рідні. Тому дочекалася, допоки Ясписові нарешті набридне під’юджувати мене й він зручно вмоститься з однією зі своїх нових людських книжок — із тих, що я їх ще не встигла спалити. Це був філософський трактат, тож я анітрішки не сумнівалася, що буду в безпеці.
— Піду-но прогуляюся тунелями, — сповістила я, коли брат уп’яте пазурцем перегорнув сторінку.
— Угу, — пробурмотів Яспис, навіть не звівши очей. — Авантюрине, та ти послухай лишень: цей хлопець уважає, що з погляду моральності не годиться їсти м’ясо! І рибу також зась! Він не хоче завдавати шкоди жодній живій істоті, тому споживає тільки рослини! Хіба не дивовижа?
— Дивовижа? Та він же з голоду сконає! — Я сполохано стенула вухами. — От казала ж я тобі, у цих людців сама рінь замість мозку!
Але брат навіть не чув мене. Дим умиротворено струмів із його ніздрів тоненькою цівкою, Яспис іще ближче підніс крихітну книжку до очей і аж воркотів від задоволення.
Я переступила через його хвіст і крок за кроком рушила назустріч свободі.
Гуркотливе хропіння луною розносилося довгими тунелями з тих гротів, де спали дідо Гранат, тітонька Турмаліна й тітонька Смарагда. На щастя, о цій порі, коли сонце в зеніті, ніхто не прокинувся б, зачувши тихесенький шурхіт. Плазом на череві я протискалася вгору бічним тунелем, що його знайшла за два роки до того. Для будь-кого з дорослих він був завузький, тож ніхто з них не подужав би ним скористатися. Нагорі, прихований під брилою завбільшки з мою голову, був секретний лаз назовні. Це було моє найулюбленіше в цілому світі місце.
Певна річ, я його ще бозна-коли показала Ясписові, але він сюди майже ніколи не потикався — хіба що коли я притягувала силоміць. Йому значно більше до вподоби було лежати в нашій печері, згорнувшись калачиком із книжкою, а чи базграти довжелезні пишномовні трактати, зануривши пазур у чорнило.
А я відштовхувала брилу й залюбки висовувала кінчик писка назовні, глибоко вдихала свіже повітря, аж допоки в носі починало поколювати, і дивилася, як хмари пливуть у височині. Я ніколи не зважувалася на щось більше, просто лежала тут годинами, мріючи про той день, коли мені нарешті дозволять розправити крила й гайнути в неозоре небо.