Дракон із шоколадним серцем
- Автор: Бёрджис Стефани
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-681-0
- Переводчик: Дарина Березіна
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Дракон із шоколадним серцем». Краткое содержание книги:
Усі знають, що дракони люті й могутні. Юна Авантюрина вважає себе саме такою, але дорослі родичі не відпускають її саму з печери. Тож якось рішуче дитинча крадькома тікає з печери — і тут-таки потрапляє в пастку. Запашний трунок підступного мага перетворює войовничу драконку на беззахисну дівчинку. І вже немає гострих іклів, широких крил і вогню, що вивергається з пащі. Байдуже, наскільки сильнішою за людей була Авантюрина, — тепер вона одна з них. Неймовірні пригоди чекають попереду, адже тепер у її житті, окрім слабкого тіла, є нове пристрасне захоплення — шоколад.
За п’ять хвилин я вже відхекувалася й знову лежала на землі — адже я знову впала, боляче забившись… і то не вперше. Людські тіла просто недоладні!
Загарчавши, я ляснула передніми лапами — руками — по землі.
Я не вмію ходити на двох? Чудово. Значить, піду на чотирьох. У будь-якому разі це значно розумніше. Люди б і самі так ходили, якби були бодай трошки практичними. Отже, усього лише треба трохи поміркувати, зігнути надто довгі задні ноги як годиться, а тоді…
Йо-о-о-ой.
Застогнавши, я знов-таки впала на землю, ступивши всього три кроки, і притисла губи до правої руки, щоб трохи вгамувати біль, який її поймав. Крапля крові потрапила мені на язик.
Фе! Я з відразою сплюнула. Це ж як кров може бути аж такою несмачною?
Це закляття й справді понівечило мене. Якщо я не вирішу цієї проблеми, і то швидко, то незабаром доведеться жувати овочі! Цієї думки було достатньо, щоб змусити мене спробувати ще раз.
Тепер я крутилася й вигиналася, аж допоки в око не впала якась зламана гілляка, що лежала неподалік. Те що треба! Я чула про драконів, які навчилися пересуватися лише на трьох лапах. Якщо вони це подужали, то і я зможу.
Скрегочучи зубами й накульгуючи, я рушила вгору пагорбом.
За двадцять хвилин я викинула костур і далі пішла — не надто легко, але доволі вправно — на своїх двох, запалених і зранених ногах.
За півгодини масивна тінь промчала наді мною. Я закинула голову так сильно, що в шиї аж щось обурено захрускотіло.
Еге ж!
Там, де мало бути саме блакитне небо, що звільна темнішало, я побачила щось неозоре, червоно-золоте, що промчало низько-низенько, мало не чіпляючи верховіття дерев.
Цей візерунок луски я впізнала б де завгодно.
— Дідусю! — щосили закричала я.
Я застрибала, відчувши в людських ногах м’язи, про існування яких раніше не здогадувалася. Відтак несамовито замахала руками, і в голові аж запаморочилося від полегшення.
— Дідусю, це я!
Його голова, яка звідси здавалася ще більшою, ледь схилилася.
Одне величезне золоте око сфокусувалося на мені, яка й досі щосили підстрибувала.
— Дідусю! — знов загорлала я.
Він зібрав крила, зробив коло і… полетів в іншому напрямку.
Я аж рота роззявила від здивування, не ймучи віри власним очам.
— Агов! — гукнула я. Нахилилася й схопила каменюку з долоню завбільшки. — Повернися!
Я щосили жбурнула в нього каменем. Авжеж, той не завдав йому шкоди. Він просто до нього не долетів. Але моя витівка привернула його увагу, а я саме на це й сподівалася.
Драконяча шия вигнулася, мінячись усіма кольорами. Дідо роззявив величезну пащу.
Я притисла обидві руки до свого малесенького людського рота.
— Ді…
Полум’я вихопилося з його пащі здоровенною вогняною кулею й ринуло просто на мене.
Моє нове тіло відреагувало швидше, ніж розум. Я перекидьки впала на землю й скрутилася клубочком, притиснувши голову до грудей, згорнувшись кулькою. Полум’я обпекло мені спину й зникло. Я лежала знерухоміло, дочікуючись, поки в мене вгатить наступна вогняна куля. Без луски я б за мить перетворилася на попіл.
От зараз, зараз…
Чекайте-но. Це ж скільки вже часу минуло?..
Дуже обережно й боязко я розплющила очі. Звільна звела голову. Ген далеко вгорі я побачила дідусеву тінь. Він летів геть. І навіть не зважив за потрібне озирнутися.
Я дивилася йому вслід.
Він намагався мене спалити!
А потім покинув мене тут!
Члени родини ніколи одне одного не кидали.
Дракони захищали свої скарби й своїх дитинчат, навіть ціною власного життя. І не мало значення, хай там скільки я нарікала на занадто владних дорослих своєї гори, я знала, відчувала кожною клітинкою свого єства, що вони зроблять усе — геть усе! — щоб мене врятувати.
Аж тоді…
Моє людське горло якось судомно стиснулося, а потім ще раз… наче в ньому застрягло щось жахливе… і, схоже, цим жахливим була страшна правда.
Я ж уже не була їхнім дитинчам, так?
Я дивилася на дідів силует, який дедалі зменшувався й зменшувався, зникаючи вдалині. Синці й подряпини вкривали мої м’які, слабкі кінцівки, кожен дюйм[3] тіла аж знемагав від болю.
Я точно знала, що побачив дідусь, коли на мене глянув. Вогняна куля — то було тільки попередження. Він не став би завдавати собі клопоту й насправді вбивати оте дошкульне людське створіння, поки воно не утне щось справді зухвале й загрозливе, наприклад… Наприклад, допоки воно не поткнеться до родинної печери…
3
дюйм = 2,54 сантиметра.