Мовчання ягнят

Кроуфорд наче чекав на щось – певно, він щось у неї спитав. Старлінг почала похапцем пригадувати.

– Які тести ви проводили? Міннесотський багатопрофільний був? Роршах?

– МБОО – так, Роршах – ніколи, – відповіла вона. – Ще проводила тематичний апперцептивний, а дітям давала Бендер-ґештальт[13].

– Старлінг, вас легко налякати?

– Поки що ні.

– Розумієте, ми спробували опитати й дослідити всіх тридцятьох двох серійних убивць, які наразі перебувають за ґратами, щоб скласти базу даних для формування психологічних портретів у нерозкритих справах. Більшість погодилися на тест – як на мене, найчастіше їх спонукає бажання похизуватися. Двадцять сім осіб охоче з нами співпрацювали. Четверо з них сиділи в камері смертників, розгляд апеляцій загальмувався, тому з ними все зрозуміло. Але той, хто був потрібний нам найбільше, так і не пішов на поступки. Я хочу, аби ви відвідали його завтра в психіатричній лікарні.

Кларіс Старлінг відчула, як у грудях радісно забилося серце, але й стривожилася.

– Хто об’єкт дослідження?

– Психіатр – доктор Ганнібал Лектер, – відповів Кроуфорд.

Після того як прозвучало ім’я, ненадовго запанувала мовчанка – як це завжди буває в цивілізованому товаристві. Старлінг уважно дивилася на Кроуфорда, але той нічого не казав.

– Ганнібал-канібал, – промовила вона.

– Так.

– Так, ну… Гаразд, добре. Я рада, що мені випала така нагода, але, ви ж розумієте, мені треба знати – чому саме я?

– Загалом через те, що ви вільні, – відповів Кроуфорд. – Я не очікую, що він погодиться на співпрацю. Він уже відмовився, але опосередковано – через директора лікарні. А мені треба звітувати, що в нього побував кваліфікований експерт і попросив його особисто. Є певні причини, вони вас не обходять. У Відділі не лишилося вільних людей, аби цим займатися.

– Ви в скруті – Баффало Білл і ці події в Неваді[14], – сказала Старлінг.

– Точно. Стара історія – бракує теплих тіл.

– Ви сказали, треба йти завтра, ви поспішаєте. Якийсь зв’язок із поточною справою?

– Ні. А хотілося б.

– Якщо він мені відмовить, вам усе одно буде потрібна психологічна оцінка?

– Ні. Я вже під зав’язку ситий оцінками незговірливого пацієнта доктора Лектера, і всі вони різні.

Кроуфорд витрусив на долоню дві таблетки вітаміну С й розвів водою алказельцер, щоб їх запити.

– Розумієте, це просто смішно. Лектер – психіатр і сам дописує в психіатричні журнали – неймовірні статті, – але ніколи не розглядає власні маленькі відхилення. Одного разу він удав, що згоден допомогти директору лікарні Чилтону з якимись тестами, коли на пеніс надягають чохол для вимірювання тиску й показують фотографії автокатастроф. А тоді Лектер першим опублікував те, що йому вдалося дізнатися про Чилтона, й пошив того в дурні. Він відповідає на серйозні листи, які йому пишуть студенти психіатричного відділення і які не стосуються його власного випадку, але це й усе. Якщо він не стане з вами говорити, то доповідайте по суті. Який він має вигляд, яка обстановка в камері, що він робить. Передайте місцевий колорит, так би мовити. І пильнуйте пресу, як будете заходити до лікарні та йти звідти. Я не про справжню пресу, а про жовту. Вони полюбляють Лектера навіть більше за принца Ендрю[15].