Жарт

Однією рукою вона тримала мочку мого вуха, а в другій тримала бритву, якою ретельно зішкрібала піну з мого обличчя; я дивився на неї, аж поки її достеменність, яку я з’ясував іще мить тому, потроху почала розвіюватися й урешті геть щезла. Потім вона схилилася над умивальником, двома пальцями скинула з бритви клапоть піни, випросталася і трохи обернула крісло; наші погляди на мить зустрілися, й мені знову здалося, що це вона! Звісно ж, обличчя це було трохи інше, наче належало її старшій сестрі, воно посіріло, змарніло, трохи охляло; але ж минуло п’ятнадцять років, відколи я бачив її востаннє! За цю пору час наклав на його риси оманливу машкару, та, на щастя, у тій машкарі були два отвори, крізь які я зміг знову побачити її очі, справжні, реальні, такі, якими я їх знав.

Але потім почалося нове заплутування слідів: до салону ввійшов іще один відвідувач, сів на стілець за моєю спиною й почав чекати своєї черги; незабаром він заговорив із моєю перукаркою; розводився про чудове літо і про басейн, який будують на міській околиці; перукарка відповідала (я стежив радше за її голосом, ніж за словами, які, зрештою, нічого не означали), і я виснував, що не впізнаю цього голосу; він звучав шорстко, без емоцій, майже вульгарно, то був геть чужий голос.

Тепер вона вмивала моє обличчя, яке тримала в долонях, і я (попри голос) почав розуміти, що це таки вона, що я знову, через п’ятнадцять років, відчуваю на обличчі дотик її рук, що вона знову довго і ніжно пестить мене (я геть забув, що це не пестощі, а вмивання); проте чужий голос весь час щось відповідав на дедалі наполегливішу балаканину того чоловіка, та я не хотів вірити тому голосові, мені кортіло вірити її долоням, хотілося впізнавати її за тими руками; з їхніх лагідних дотиків я намагався визначити, чи це вона й чи впізнала мене.

Потім вона взяла серветку й осушила моє обличчя. Базіка допіру вибухнув гучним реготом, утнувши якийсь дотеп, та я помітив, що моя перукарка не засміялася, отже, не звертала особливої уваги на те, що казав їй той чоловік. Це збентежило мене, адже я вбачав у цьому доказ, що вона впізнала мене і почувається стривоженою. Вирішив озватися до неї, коли встану з того фотеля. Ось вона зняла серветку, що була довкола моєї шиї. Я підвівся. Дістав п’ять крон із внутрішньої кишені піджака. Сподівався, що наші погляди знову зустрінуться, щоб я міг звернутися, назвавши її на ім’я (чолов’яга знай балакав), та вона обернулася, хутко і байдуже взяла гроші, аж я раптом подумав собі, чи не зсунувся я з глузду і чи не повірив у власну оману, та й більше не зважився сказати їй жоднісінького слова.

Салон покинув із відчуттям якогось чудернацького невдоволення; все, що знав, було те, що нічогісінько я не знаю й що душа моя геть огрубіла, якщо сумніваюся, чи це те обличчя, яке я колись так любив.