Жарт

Натоді глибоко особистих печалей я не мав, навпаки, страшенно полюбляв пожартувати, проте не можна було сказати і того, що я цілком відповідав радісному поглядові доби: мої дотепи були надто вже несерйозні, а тодішня радість не допускала легковажних жартів чи іронії, адже, наголошую, це була поважна радість, що гордо іменувалася «історичним оптимізмом класу-переможця», урочиста, аскетична радість, одне слово, Радість із великої літери.

Пригадую, на факультеті ми організовувалися в «гуртки для вивчення», які часто збиралися для прилюдної критики і самокритики їхніх членів, а потім на основі цього на кожного складали характеристику. Як і всі партійці, я мав купу обов’язків (обіймав високий пост у Студентській спілці), та ще й навчався добре, тож ця характеристика не могла мені особливо зашкодити. Проте за тріскучими фразами про мою громадську активність, старанність, позитивне ставлення до держави, про мою працю й знання марксизму зазвичай ішла згадка про те, що моїй особі досі притаманні «пережитки індивідуалізму». Не було в тій згадці чогось такого, що могло б занепокоїти, так уже повелося, що в найблискучішу характеристику належало вставити критичну заувагу, наприклад, одному закидали «слабкий інтерес до революційної теорії», іншому — «холодне ставлення до людей», ще комусь — брак «пильності й недовіри», а комусь — «недобру поведінку з жінками»; звичайно, якщо така заувага була не одна, а долучалася до неї інша, або ж як ти замішаний у якомусь конфлікті чи став об’єктом підозри або догани, «пережитки індивідуалізму» або ж «недобра поведінка з жінками» могли стати зародками катастрофи. І у вигляді особливої фатальності цей зародок чигав у особовій справі на кожного з нас, авжеж, на кожного.

Деколи (радше задля годиться, ніж від справжньої остороги) я повставав проти обвинувачень в індивідуалізмі й вимагав доказів від своїх товаришів із тих гуртків. Чогось конкретного проти мене вони не мали; казали: «Тому що ти так поводишся». «Як це я поводжуся?» — допитувався я. «А ти вряди-годи якось не так усміхаєшся». — «Та й що? Я радію!» — «Ні, ти всміхаєшся, наче думаєш про щось таке, що приховуєш у собі».

Коли товариші виснували, що моя поведінка і мої усмішки тхнуть інтелігентністю (ще одна принизлива наліпка тієї епохи), я врешті повірив їм, адже не міг уявити собі (бракувало мені сміливості), що всі могли помилятися, що помилялася сама Революція, помилявся самісінький дух тієї доби, а я, індивід, мав рацію. Я почав стежити за моїми усмішками і незабаром виявив у собі тонесеньку тріщину, що пролягла поміж тим, ким був, і поміж тим, ким (згідно з духом епохи) я мусив і хотів бути.