Вулиця Без світання
- Автор: Усиченко Юрій Іванович
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Вулиця Без світання». Краткое содержание книги:
Цінний документ вперто шукає іноземна розвідка. Працівники радянських органів безпеки довідуються про це. Перед ними поставлено завдання — не тільки знайти список зрадників батьківщини, але й піймати ворога, закинутого на нашу територію. Розпочинається запекла боротьба, сповнена різних несподіванок і небезпечних пригод, про які читач дізнається, прочитавши цю повість.
— Усе одно. Так можна чортзна до чого дійти.
Деррей хотів заперечити, але Мідльфорд крикнув:
— Досить базікати! Ведіть полонених!
III. ЖОВТА ПАПКА
Майора Генріха Штаффа помістили в невеликій кімнаті без вікон у тихому будинку на околиці міста. Коли б не мовчазні вартові, що регулярно змінювалися, та не короткі прогулянки по маленькому асфальтованому подвір'ю, обгородженому з усіх боків парканом, то навколишня обстановка анітрохи не нагадувала б тюремної.
Протягом цілого тижня майора піхто не турбував.
Але полонений розумів: це ненадовго. Мине ще якийсь час, і його несподівано викличуть. Вестимуть довгими порожніми коридорами, ці коридори він навіть у сні бачив. Прокидаючись, відчував біль у грудях і холодний піт на лобі. Але того разу прокинутись не пощастить. Його приведуть у порожню кімнату, де люди у формі поставлять кілька запитань і прочитають вирок. Про те, що буде далі, він намагався не думати. Але розпалений мозок не слухався, малював страшну картину: туманний ранок, притишені голоси, пухнастий іній на стіні, до якої його поставлять обличчям…
Він старався думати про інше, переконував себе, що якось пощастить викрутитись адже потрапляв і не в таку халепу. А вкрита інеєм стіна стояла перед очима як щось зовсім реальне і неминуче.
На восьмий день у кімнату з вартовим увійшов сержант і знаком наказав полоненому йти за ним.
Вони спустилися широкими, обрамованими дубовими панелями сходами, поминули коридор. Він був затишний і короткий, зовсім не такий, як у сні.
Біля дверей з цифрою «2» сержант зупинився, постукав, потім знаком наказав Штаффу ввійти.
За невеликим письмовим столом сидів лисий чоловік у цивільному. Не дивлячись на полоненого, він дістав з ящика сигару, обрізав її складаним ножиком, клацнув запальничкою і неквапливо закурив. Тільки після цього сказав, ніби продовжуючи почату розмову:
— Вас погубило невміння володіти пістолетом. Льотчик, якого ви не змогли підстрелити, повідомив, що ви працювали в гестапо. Про інше, хоч і не без труднощів, пощастило дізнатись. Ось, почитайте. Це спростить нашу розмову.
Недбалим жестом він кинув на стіл жовту шкіряну папку.
Генріх Штафф узяв папку і, розгорнувши її, здригнувся: на першій сторінці була вміщена його власна фотографія, зроблена тридцять років тому, а під нею — фотокопія розписки, в якій студент Кленовського університету Зенон Куріпа зобов'язувався бути таємним інформатором контррозвідувальної служби Австро-Угорської імперії.
Спогади пронеслися вихором.
… Восени 1913 року до університету Кленова, одного з міст Західної України, що перебувала тоді під владою Австро-Угорської імперії, був прийнятий новий студент — Зенон Куріпа. Батько його мав крамницю і був багатим хазяїном у селі під Кленовом. Він дав хабара чиновникові міністерства освіти, що відав прийомом, і Зенонові порівняно легко пощастило вступити до університету.
В університеті Куріпа відразу ж спробував увійти в коло «золотої молоді». Синові крамаря лестило бути на «ти» з графськими та баронськими синками, він не шкодував батьківських грошей на гулянки у «високому товаристві». Родовиті друзі охоче приймали запрошення Куріпи.
Батько Зенона не тільки не заперечував проти такої поведінки сина, а ще й заохочував його. Він розумів: «високі» знайомства можуть коли-небудь згодитися.
Словом, усе йшло гаразд до одного випадку.
Стоячи біля тонкої дощаної перегородки, за якою була студентська курилка, Куріпа почув знайомі голоси. Розмовляли граф Казімір Дзендушевич і Стась Клонський — син генерала.
— Розумієш, нема грошей, — скаржився Дзендушевич. — А завтра у Ядвіги день народження. — Голос у графа — тонкий, пронизливий.
— Кепська справа, — басив Клонський. — Без подарунка не можна.
— Де дістати, не знаю, хоч украдь.
— Як можна! — вдавано зляканим голосом промовив Клонський. — Навіщо ж красти! Красти, ваша вельможність, гріх. Інший вихід можна знайти.
— Який?
— Позич у цього мужика, в Куріпи. Він навіть радий буде — така честь для нього — позичити графові Дзендушевичу без віддачі.
— Ідея, — зрадів Дзендушевич. — Як я зразу не подумав!
Куріпа стояв біля стіни, червоний від злості. Підслухана розмова відкрила очі багато на що. Тепер він зрозумів двозначні переморгування і посмішки, з якими зустрічали студенти з аристократичного кола його запрошення «провести разом вечір». Згадав, що жоден з них ні разу не запросив його до себе додому. А яким холодно-зневажливим поглядом зміряла його сестра Дзендушевича, коли під час випадкової зустрічі в театрі брат відрекомендував їй Куріпу.