Візантійська фотографія
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: СПОЛОМ
- ISBN: 966-665-023-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Візантійська фотографія». Краткое содержание книги:
Про автора:
Володимир Єшкілєв
Народився 23 травня 1965 року. Автор романів «Адепт» (1993, у співавторстві з О. Гуцуляком), «Пафос» (2000), «Імператор повені» (2001), поетичних збірок «Диптих» (2001) і «Занепад Галичини» (2001). Упорядник Малої української енциклопедії актуальної літератури «Повернення деміургів» (1998, разом із Ю. Андруховичем, проект отримав відзнаку Форуму видавців). Автор розвідки «Воццекургія Бет» (1998). У 1995 та 1997 роках отримував гранти Міжнародного фонду «Відродження» на персональний проект літературно-філософського часопису «Плерома», у 1999 р. Преміальний грант МВФ. Концептор проекту «Четвер-Імперія» (1993). Автор проекту «Арт-паломництво» (Україна-Ізраїль, 1998). У 1998-2000 роках — куратор міжнародного виставкового проекту «Ознака», у 2000-2001 рр. — концептор і куратор російсько-українського видавничо-виставкового проекту «Станіслав+2», з 2001 року — редактор літературного часопису «Потяг 75/76».
«Єшкілєв відомий як „сірий кардинал нової української літератури“» (Ігор Сід, Москва)
«У „Пластиліновій рушниці…“ Єшкілєва маємо справу з тією Україною, якої, на жаль, більше, ніж усіх інших разом. Це пластилінова, безнадійно інфантильна Україна, що, будучи відштовхнутою батьківською імперською владою, так і не спромоглася пройти обряд ініціації і здобути через друге народження нову, хай навіть віртуальну цілісність». (Олександр Бойченко, Оксана Пендерецька, Чернівці)
«Що Єшкілєв не поет, не критик і не прозаїк — це ясно кожному». (Григорій Штонь, Київ)
«Володимир Єшкілєв — це Дмитрій Галковський української літератури». (Наталія Ігрунова, Москва)
«Невже Єшкілєв — це наш новий Франко?» (Віктор Неборак, Львів)
«Мисли ширше, — порадив він. — Ось, до прикладу, Пушкін. Заблуканий був чоловік, гнівливий. Але ж належав до чину найсправжнісіньких потвор, зневажених снобами. Боровся за право не бути зневаженим. Навіть вони війну вели, тодішні потвори. Пушкін з Александриною супроти красунчиків всіх тодішніх. Супроти Гончарової, кавалерґардів-підарів, супроти Дантеса. Я тепер створюю теорію переможних потвор».
«Нащо?»
«Нащо, питаєш? — Ференц ковтнув шампанського з пляшки. — Бо, якщо я навіть і потвора, то не конче ж мусить в мене смердіти здохлими пацюками!»
«Не конче», — погодився Знойко, роблячи коктейль.
«Адже ж я правий?»
«Але не примножуй жабу на грішній землі. Обороняй конкретний ґрунт».
Ференц випив горілки, задумався, потім мовив:
«Обороняю зневажених, вичакловую екологію монстрів. До речі, Пушкін перед смертю говорив французькою».
Вони випили за перемогу монстрів й відкоркували «Жанну».
«У коряків й чукчів злі духи називаються однаково — кале, — раптом сказав Знойко. — Чукчі називають злих духів також „вбивцями“ — тейнгичит, або чудиськами — реккен. Ти кале чи реккен?»
Ференц сприйняв питання без усмішки. Він ковтнув білої, несхвально примружився і сказав: «Я — потвора».
За годину Знойко поринув у тривожні сновидіння. Ференц довго дивився на сплячого приятеля, на цівку слини, котра втекла з його рота, знуджено видовжилась й досягла термостатичної ванни. Він придумував поезію:
Князь жаху. Спроба вільної екзегези
«Таємниці Буття мають три Числа і розташовані на трьох сферах втілення: на сфері Промислу[1], на сфері Дії та на сфері Спогадів. Смертним ніколи не вдасться об'єднати три Числа в зрозуміле та цільне…».