Таємничий лицар

— Панові Дункану час рушати своєю дорогою. Та й нам теж.

Ян Скрипаль не звернув на старого жодної уваги.

— Я б з радістю схрестив з вами мечі, пане. Багато було в мене супротивників з різних країв та народів, але жодного разу — такої статури, як ваша. Чи ваш батько теж був велетнем?

— Я свого батька не знав.

— Прикро це чути. Мій власний панотець надто рано полишив мене на цьому світі.

Скрипаль обернувся до пана трьох замків.

— Маємо припросити пана Дункана до нашого веселого товариства.

— Не треба нам таких, як він.

Дунк не знав, що й казати. Заплотних лицарів з вітром у гамані не часто запрошували подорожувати з високородними панами. «Я б радше затоваришував з їхніми пахолками», подумав собі Дунк. Судячи з довжини їхньої валки, пан Глушняк та пан Скрипаль мали при собі машталірів — ходити за конями, кухарів — дбати про стіл, зброєносців — чистити обладунки, сердюків — берегти їхні вельможні особи від нападу. А Дунк мав при собі Яйка.

— Таких, як він? — засміявся Скрипаль. — Яких це «таких»? Великих на зріст? Та подивіться ж на нього. Нам потрібні дужі бійці. Нові мечі кращі за старі імена, як я чув від людей.

— Від дурнів ви теє чули. Ви геть нічого не знаєте про цього добродія. Може, він — просто горлоріз, а може, шпигун Кровокрука.

— Я нічий не шпигун, — відказав Дунк. — І не треба мосьпанові балакати про мене так, наче я в землі, уві сні чи десь на Стіні.

Очі-уламки кременя роздивилися його знову.

— На Стіні вам саме місце, перепрошую пана. То й рушайте просто туди, не заблукаєте.

— Не зважайте, — мовив Скрипаль. — Він у нас старий та жовчний, підозрює геть усіх. А мені, Гормику, цей хлопець до душі. Пане Дункане, чи не поїдете ви з нами до Білостін’я?

— Мосьпане, та ж я…

Хіба він може таборувати поруч з отакими людьми? Їхні пахолки поставлять шатра, машталіри поратимуть коней, кухарі подадуть каплунів або яловичі окости, а що Дунк і Яйк? Сядуть на землю коло них і гризтимуть тверду солонину?

— Я не можу.

— От бачите, — зазначив господар трьох замків. — Він своє місце знає і розуміє, що воно не поруч з нами.

Панок повернув коня на дорогу.

— Пан Глушняк уже, мабуть, на три верстви від’їхав.

— Доведеться наздогнати того блазня ще раз.

Скрипаль подарував Дункові винувату посмішку.

— Можливо, ми ще стрінемося. Я цього сподіваюся. Мрію все-таки випробувати списа проти вас.

Дунк не знав, що й казати.

— Щасти вам на полі, — нарешті спромігся він, та пан Ян уже обернувся і ринув за валкою. Старший пан рушив слідом. Дунк був радий побачити їхні спини, бо не вподобав ані ті крем’яні очі, ані зверхність пана Алина. Та й Скрипаль, хоч поводився чемно, викликав сторожкий подив.

— Дві скрипки, два мечі, зубчастий хрест, — мовив він до Яйка, вдивляючись у пилюку за панською валкою. — Чий це дім?

— Нічий, пане. Цього щита немає у жодній гербовниці.