Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

Холмс глибоко вмостивсь у кріслі, стулив кінчики пальців і покірно заплющив очі. Доктор Мортімер обернувся до світла і високим, деренчливим голосом почав читати химерну, старомодну оповідь.

«Є багато свідчень про собаку Баскервілів, але я, будучи прямим нащадком Х’юґо Баскервіля і чувши цю оповідь од свого батька, а він — од свого, надумав записати її, не маючи сумніву, що все це правда. І я хочу, сини мої, щоб ви вірили, що Всевишній суддя, який карає нас за гріхи наші, має волю й милосердя відпустити нам їх, і що нема такого тяжкого прокляття, яке не можна було б спокутувати молитвою й каяттям. Тож забудьте навіки-віків страшні плоди минулого, але остерігайтеся гріхів у майбутньому, щоб знов усім нам на загибель не давати волі тим чорним пристрастям, які стільки лиха завдали нашій родині.

Знайте ж, що за часів Великого Повстання, — історію його, написану велемудрим лордом Кларендоном, я раджу вам прочитати, — власником замку Баскервіль був Х’юґо, того самого роду, і справедливо буде назвати того Х’юґо чоловіком диким, нечестивим та безбожним. Сусіди пробачили б йому всі гріхи, бо святі ніколи не народжувалися в наших краях, але в Х’юґовій природі була пристрасть до витівок жорстоких і необачних, що й зробило ім’я його притчею во язицех на увесь Девоншир. Сталося так, що цей Х’юґо покохав, — якщо тільки можна звати його чорну пристрасть цим осяйним ім’ям, — дочку фермера, що мав землі біля Баскервілевого маєтку. Але дівчина, славна своєю скромністю й цнотами, страхалася самого його лютого імені і всіляко його сторонилася. Тож одного разу, на Михайлів день, цей Х’юґо, взявши з собою п’ятьох чи шістьох своїх найвідчайдушніших товаришів, прокрався до тієї ферми й вивіз звідти дівчину, бо добре знав, що батька й братів її не було на ту пору вдома. Повернувшися до Холлу, він замкнув її в одному з горішніх покоїв, а сам, за звичаєм, заходився бенкетувати з товаришами. Бідолашна дівчина трохи не збожеволіла, чуючи співи, крики та лихослів’я, що лунало знизу, бо всякий, хто знав Х’юґо Баскервіля, посвідчив би: п’яним він так розпускав язик, що подібні нечестиві слова мали б спопелити того, хто вимовляє їх. Нарешті душа дівчини сповнилася таким страхом, що вона зважилася на вчинок, якого злякався б найхоробріший і найспритніший чоловік: по стеблах плюща, що обвивали — і досі обвивають — південний мур замку, спустилася додолу й побігла через болото до батьківської оселі, яка стояла за три ліґи звідти.