Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

— Ви вже йдете, Ватсоне?

— Так, якщо нічим не зможу вам допомогти.

— Ні, любий мій друже, по допомогу до вас я звертаюся лише тоді, коли треба негайно діяти. Але ця історія справді цікава, а багато подробиць просто унікальні. Коли проходитимете повз крамницю Бредлі, зайдіть туди й попросіть прислати мені фунт найміцнішого тютюну. Дякую. Було б дуже добре, якби ви не поверталися до вечора. А ввечері я радий буду поділитися з вами враженнями від цікавої загадки, що дісталася нам цього ранку.

Я знав, що самотність і спокій були конче потрібні моєму другові в години напруженої праці мозку, коли він зважував кожну дрібничку, будував одне за одним кілька припущень, зіставляв їх і вирішував, які моменти суттєві, а які — ні. Через те я провів цілий день у клубі й не повертався на Бейкер-стріт аж до вечора. Було вже близько дев’ятої, коли я знову з’явився до нашої вітальні.

Відчинивши двері, я злякався, чи не пожежа в нас, — у кімнаті було стільки диму, що крізь нього ледве пробивалося світло лампи. Але страх мій миттю розвіявся, бо мені вдарили в ніс їдучі пахощі найміцнішого дешевого тютюну; вони одразу залоскотали в горлі, і я закашляв. Крізь дим я ледве побачив Холмса в халаті, що вмостивсь у кріслі з чорною глиняною люлькою в роті. Біля нього лежало кілька якихось паперових сувоїв.

— Ви застудилися, Ватсоне? — спитав він.

— Ні, це через отой ваш дим.

— Так, ваша правда, тут трохи накурено.

— Трохи? Та тут дихати нічим!

— Тоді відчиніть вікно! Як я бачу, ви просиділи цілісінький день у клубі?

— Любий мій Холмсе!

— Це правда?

— Звичайно, але як...

Він засміявся, побачивши мій здивований вираз обличчя.

— Ваша простодушність, Ватсоне, справді чудова: якби ви знали, як мені приємно перевіряти на вас свої скромні сили! Джентльмен виходить із дому в дощову, огидну погоду. Увечері він повертається чистісінький, без жодної плями на капелюсі чи черевиках. Отже, він цілісінький день десь просидів. Близьких друзів у нього немає. То де ж він був? Хіба це не помітно одразу?

— Так, справді.

— Світ повен очевидних речей, проте їх ніхто не помічає. А де, на вашу думку, побував я?

— Теж просиділи тут цілий день?

— Ні, я був у Девонширі.

— Подумки?

— Саме так. Моє тіло не покидало цього крісла і встигло, на жаль, випити два великі кавники кави та скурити неймовірну кількість тютюну. Тільки-но ви пішли, як я послав до Стемфорда по мапу Дартмура, і дух мій блукав тамтешніми болотами цілісінький день. Сподіваюся, що тепер я нарешті вивчив ці місця як слід.

— Мапа великого масштабу?

— Дуже великого. — Він розгорнув одну частину мапи й поклав її на коліна. — Ось те місце, яке цікавить нас. Посередині — Баскервіль-Холл.

— Оточений лісом?

— Саме так. Тисову алею тут не позначено, але гадаю, що вона йде з правого боку, вздовж боліт. Оці кілька будівель — село Ґримпен, де мешкає наш друг доктор Мортімер. Аж на п’ять миль навкруги оселі, як бачите, й зі свічкою важко знайти. Ось Лефтер-Холл, про який згадував доктор. Тут, мабуть, стоїть будинок натураліста Степлтона, якщо я добре запам’ятав його прізвище. Тут — дві ферми: «Кам’яний стовп» і «Трясовина». За чотирнадцять миль звідти — Принстаунська каторжна тюрма. А довкола простираються понурі, мертві болота. Ось вам сцена, де розігралася ця трагедія і може ще раз розігратися з нашою допомогою.