Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори
- Автор: Солон, Марциал Марк Валерий
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-261-9
- Переводчик: Андрій Содомора
- Жанр: Античная литература
Электронная книга - «Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори». Краткое содержание книги:
Та хоч яких зусиль докладаймо, щоб донести звуковий образ ориґіналу, отже, його емоційну й естетичну вагу, щось неодмінно залишиться поза рамками перекладацьких зусиль і можливостей. І не тому, що наша мова вбогіша на зображувальні засоби, а тому, що інша. Поза рамками залишається те, про що О. Блок у «Равенні», — дзвін латини. А той дзвін — у гармонії звуків, у вивіреній пропорції між голосними й приголосними у слові, звідки й чистота звучання, що окрилює фразу; ось чому так багато крилатих висловів саме в озвученні латини. Обмежимось єдиним прикладом — епіграмою Марціала (IX, 97), де, як у зміїних віршах, початок гекзаметра повторюється (наче відлунює) наприкінці наступного вірша — пентаметра:
Rúmpitur ínvidiá (дослівно: «розривається від заздрості», «ось-ось лусне від заздрості») — це саме та окрилена звуковою гармонією ритмічна і смислова одиниця, поетична формула, яка вперто не піддається перекладові (такими «формулами» рясніє поезія латинських авторів). Можна переказати, про що говорить автор, можна наблизитись до поетичного звучання тієї фрази, як у пропонованому перекладі, але не можемо її окрилити: вона надто перевантажена (це видно навіть на око), в ній немає тієї гармонії, що в ориґіналі: тут — 8 приголосних і 7 голосних; у нашому варіанті — 12 приголосних і 6 голосних. У російському ж перекладі Ф. Петровського втрачено не лише акцентовану приголосним «р» таку потрібну тут емоційну рвучкість, а й, що особливо відчутно, — афористичну самодостатність: «С зависти лопнуть готов». А ще ж — тонка іронія: Rúmpitur ínvidiá — наче відгомін героїчного зачину «Енеїди» (Árma virúmque cano… Зброї і мужу — мій спів…); героїчний тон — і пихатий чоловічок, який ось-ось лусне від заздрості. І все ж є чимало й таких місць, де переклад усе ж наближається до першотвору, зокрема, у тих пасажах, що ваблять грою слів, мелодійним звукописом, як, скажімо, у згадуваного вже Флора, у тій мініатюрі, що так нагадує пісенні ритми майбутніх ваґантів:
Подібно — й у знаменитому «Нічному святі Венери», озвученому прадавнім хореїчним віршем, — поезії, що перегукується із зачином Лукрецієвої поеми, де все пульсує невгамовною, давньою, як і сам світ, жагою продовження роду, жагою любові:
Є якась особлива магія живого голосу, що долинає із давнини, голосу людини, голосу природи. Сучасником згадуваного Піттака, володаря Мітілени, що на Лесбосі, одного із семи мудреців, був знаменитий лірик Алкей. В одній із його поезій, точніше пісень, — голос зозулі, що кує десь за мурами міста. Найпізніший представлений у нашій антології поет із подібним іменням Алкуїн (735—804) теж доносить до нас голос тієї пташки — у своїй «Суперечці весни з зимою», що є найвіддаленішим відгомоном буколічного жанру. Відступає переможена теплом зима. А голос зозулі — то наче голос самої природи, яка прокидається з кожною весною, пориває із ситою млявістю, з холодною мовчанкою, кличе до праці, до пісні. Кінцівка цього твору, з уст сивочолого пастуха Палемона, — то очікування тієї одвічної обнови, відродження і природи, й людини, віра у новий Ренесанс: