Полуничний сезон

— Не треба плакати. Прошу вас, не плачте.

Коли ж, нарешті, Касторська, наплакавшись, почала витирати окуляри од сліз, Павло побачив її обличчя і здивувався: було воно по-дитячому беззахисне — така, здавалося, н горобця не скривдить.

… Кіндрат Сташевський з'явився на виклик трохи раніше. Заходив до кабінету непоспішливо: обережно відчинив двері, перш, ніж переступити поріг, окинув поглядом старшого лейтенанта, одну ногу переставив, а з другою затримався, ніби вибирав для неї місце, або й узагалі не знав, переставляти її чи ні. Така нерішучість не пасувала до високої, широкоплечої статури.

— Ви вже, певно, знаєте, що обкрадено сільмаг? — не зводячи погляду з Кіндрата, заговорив Турчин.

Водянисто-сірі очі Сташевського округлилися.

— Але, пробачте, — перебив інспектора, — до чого тут міліція, коли грім порося вбив?

— Спробуємо з'ясувати.

Турчин підсунув ближче до себе папір, взяв ручку, даючи зрозуміти, що збирається вести протокол.

— Де ви провели цю ніч?

— Вже й це міліцію цікавить? Ну й діла!

— Міліцію, знаєте, все цікавить.

— Розумію. Прекрасно розумію, хоча… Однаково, вже як вчепилися, то не відчепитеся. Так що зізнаюсь: був у Поліни Богданович. Додому пішов десь перед досвітком.

— Хто, окрім неї самої, може це підтвердити?

— Мати її, ну, й Світлана… І моя законна. Не дивіться на мене осудливо. Тут таке діло, що серцю не накажеш. Воно, конєшно, душа за дітьми болить, але тут таке діло, що їхнє тільки-но розвидняється, а моє вже на вечір хилить. Зараз вони мене не зрозуміють, а пізніше… Тут таке діло. І мене колись малим батько кинув, і я на нього гніву не маю.

— То ви збираєтеся залишати сім'ю?

— Таке діло, що доведеться…

Електрична лампочка звисала низько над столом, горіла яскраво, і Павло гарно бачив обличчя Сташевського — воно, окрім задуми, нічого не відбивало. До зустрічі цей чоловік уявлявся Турчину зовсім іншим: неохайним, брудним, брезклим, із синім носом. Аж ні — весь пашить силою та здоров'ям. Може, й справді закохався — сивина в голову, а біс у ребро, чи як там?

— Не скажете, чому вчора у вашій компанії не було Морковченка?

— Хіба я знаю… Може, щось перебило.

— А він мав бути?

Кіндрат відповів не відразу. Правда, як і раніше, нічим не видав хвилювання.

— Знаєте, точно не скажу. Тут таке діло, що він сам по собі, а я сам по собі. Так що прошу вибачення.

Настрій у Павла зіпсувався: чи не завчасно зустрівся з шофером? Може, треба було спочатку більше дізнатися про нього, подивитися, так би мовити, збоку, аж тоді вже спробувати заглянути всередину. Доводилося втішатися лише тим, що в роботі інспектора карного розшуку нічого марно не пропадає.

— Як ваша машина?

— Якось там… А взагалі, то не машина, а купа металобрухту. Сам дивуюся, як вона бігає.

— Вчора виїжджали нею?

— Ага. Вдень їздив на станцію, по брикет. Зробив ходку й баста — обірвало циліндри.