Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
Випуклі, густо нафарбовані губи продавщиці засіпались.
— Я бажаю своїм дітям добра. Розумієте: добра!
Ця відвертість втішила Турчина. Скортіло сказати щось гарне, заспокійливе, та зупинив себе: «Рано почепив їй ангельські крильця. Може, переді мною злочинець хитрий, мов біс, і, як в'юн, слизький».
— Вам подобається бути такою? — спитав, пильно вдивляючись у Богданович.
Вона не опустила очей, навіть віями не зворухнула, лиш по обличчю майнула темна тінь.
— Кожен живе так, як йому випадає…
— А може, хто як хоче?
— Я багато чого хотіла й зараз хочу. Тільки що з того? Зрештою, пізно мені переінакшувати своє життя.
Чим довше тяглася розмова, тим більше здавалося Турчинові, що перед ним сидить жінка, яку скривдило життя з самого початку.
— Змінити свою поведінку ніколи не пізно. І про це ми ще поговоримо. А зараз — до діла. Скажіть, хто, окрім матері й Касторської, може ствердити, що ви цієї ночі були вдома?
— Я вже казала вашому начальникові: ніхто.
— Ви сказали неправду. Нам відомо, що у вас був шкільний шофер Кіндрат Сташевський. Чому ви про нього змовчуєте?
Богданович низько опустила голову, пальці на руках, що розгладжували на колінах сукню, завмерли. Кругле обличчя відразу ніби зістарілось, ствердло, і зробити його добрішим не могло навіть сонце, що через вікно щедро обсипало жінку промінням.
— Чого я мовчу… А що я, — враз наколючилась, — повинна на всіх перехрестях кричати, що в мене підночовував сімейний чоловік?
— Вибачте, але нам треба знати. Тепер скажіть, хто із ваших друзів був у вас позавчора?
— Іван Морковченко і Світлана. Тільки ж — для чого вам все це? Вони — мої друзі, збираються в мене часто, інколи пересплять, — в голосі Богданович знову бринів сум. — Повірте, мені не дуже приємна така розмова.
Турчинові також не вельми приємно було цікавитися інтимними подробицями, але — служба.
Рипнули двері, і на поріг ступила Полінина мати. Як на свої роки, вона збереглася непогано — рівна, рухлива, зморшки на обличчі вміло приховані косметикою.
— Може, я подам каву?
— Дякую. Не треба.
— Ні, я все-таки подам. — Богданович-мати повернулася, щоб іти.
— Вибачте, але ж я відмовився, — ледь підвищив голос Павло.
— Не треба, мамо, — промовила Поліна. — Мабуть, Павло Якимович боїться, аби й про нього не наплели різного. Бо ж як-то одиноким жінкам? Варто комусь із чоловіків зайти, як уже й починають говорити… Ну, хоч бери та почепи на воротях дощечку: «Чоловікам вхід заборонено». А вже до почуттів… Які можуть бути почуття в одинокої жінки! А я ж, як і всі, і почуття в мене до Сташевського справжнє.
— Але ж у нього сім'я.
— То й що? Хіба я гірша від його жінки? Я навіть, якщо хочете знати, молодша й краща.
Такої відвертості Павло не ждав.
— Касторська у вас ночує часто?
— Не дуже. Як приходить Морковченко…
— Вони про це домовляються наперед?
— Звідкіля мені знати? Може, й домовляються.
— Отже, учора Морковченко мав з Касторською зустрітись?
— Такого я не казала. Вони позавчора обоє були в мене, то, може, й домовилися. А чого він не прийшов, того я не знаю.
Богданович-мати, зіпершись об одвірок, мовчки прислухалася до розмови дочки з інспектором. Очі приплющила, ніби дрімала, проте видовжене обличчя сковувала сторожка напруга. Видно, за щось потерпає, але за що?
Світлану Касторську, аби менше непокоїти батьків, які й так насьорбалися через неї неприємностей, покликав у сільраду. Вона з'явилася в точно призначений час. Низькоросла, кругловида. Обличчя рясно всипане ластовинням. Тихенько привіталася й зупинилася біля порога, лякливо блимаючи скельцями окулярів у простенькій оправі.
— Проходьте й сідайте, — запросив Павло, кивнувши на стілець біля столу.
Як тільки сіла, обережно, ніби боялася стільця, лівою рукою прикрила праву, котра була коротша й тонша. Вдаючи, ніби розписує ручку, він краєм ока роздивлявся дівчину.
— Ви, звичайно, здогадуєтеся, для чого я вас покликав?
Світлана мовчки хитнула головою.
— Скажіть, будьте ласкаві, з ким ви, окрім Богданович, дружите?
— Ні з ким.
— А Іван Морковченко?
Дівчина одвела очі в куток, де сивіли сутінки, тонкі губи зібралися в клубочок, але хутко розпустила й обережно провела по них язиком. Пальці лівої руки міцно стисли пальці правої.
— Якщо це вам неприємно, на моє запитання можете не відповідати.
У Світланиних очах зблиснула злість. Турчинові здалося, що ця злість для дівчини — як рятівна мушля для равлика. Варто тільки позбутися цього захисту — і вона стане безпорадною, навіть немічною. Тільки як цього домогтися?