Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки
- Автор: Шейко-Медведєва Неля
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки». Краткое содержание книги:
Читати цю книжку — все одно що дивитися в дзеркало й знаходити в ньому своє відображення. Можливо, навіть не одне.
— Це так! Але зараз я сподіваюся від тебе яскравого почуття, тому що виставка називається «Спалах кохання» і відкривається в розпал золотої осені. Що таке засушена квітка? Це наче красуня після сороківки. Вона вже не розквітне, проте ще може певний час милувати око й навіть приваблювати до себе не товстих ледачих джмелів та жуків-гнойовиків, а юних, палких шукачів кохання. Центром твоєї композиції має бути біла лілея. Вона, подібно Білосніжці, вже не жива, але й не вповні мертва. Її пелюстки ще здригаються від дотиків життя — грубого, соковитого, палкого. Але воно вже не хвилює, не бентежить її, здається їй, піджовклій, чужим, примерхлим, а то й безбарвним, подібно людині, котра, старіючи, не відчуває цього й думає, що блякне не вона, а світ довкола неї. Тут можна фантазувати й фантазувати! Але повернемося до нашої лілеї. Вона дрімає на межі життя і смерті, нічого не відчуваючи, нічого не сподіваючись. Аж раптом прилітає метелик — крупний, барвистий красень! Сідає на одну з її пелюсток — теплий, захеканий, торкається її своїми вусиками, обпалює своєю пристрастю. Красуня прокидається, і напівживий, притрушений іржею, оповитий туманом світ знову бачиться їй живим, сліпучим і жаданим!
Щоб підтвердити це, оточи її живими, яскравими квітами. Ні, краще соковитими кетягами калини, горобини, пурпуром дикого винограду. І перевий усе це червоною, тонкою, як цівка крові, стрічкою. До понеділка усе це трохи присохне, підлиняє. Крім стрічки, що поєднує живе з напівживим і не дає розпастися цим двом реальностям. І це буде сприйматися як спогад про останній спалах почувань, як їхній спільний сон про кохання. Ну, як тобі мій задум?
— Ой, не знаю, — зітхнула Євгенія. — Він на загал цікавий, проте… ти… Ти ж сама вчила мене, що не слід поєднувати живе з неживим, тому що…
— Євочко! — перебила її Андріяна. — Виставка відбудеться в арт-центрі, а там, як ти знаєш, не просто ігнорують правила і стереотипи — там їх топчуть! Я хочу, щоб ти вкінець потоптала свою невпевненість і спалахнула!
— Спробую, — зітхнула Євгенія і телефоном замовила Адасеві необхідні рослини: одна з його співробітниць, кандидат біологічних наук Зоя Жиленко, знаючи про вподобання дружини шефа, майстерно засушувала їй найрозкішніші квіти й усіляке зілля.
Повертаючись додому, зайшла в подарунковий магазин. Вибрала там на роль коханця лілеї екзотичного синьо-фіолетового метелика, ув’язненого в зашкленій рамці, й, замилувавшись ним, забула придбати «цівку крові», покликану поєднати те, що не поєднувалося, принаймні, в її уяві.
«Якби моя воля, я укомпонувала б виключно сухі лугові квіти й долучила б до них декілька будяків. Найвищого увінчала б бедриком, що вже заснув, під павутинним серпанком. І назвала б композицію «Мріючи про весну» або «В очікуванні весни»», — подумала Євгенія і знехотя відсунула на край стола засушені будяки й чебрець…
Адась не схвалював її захоплення «муміями» і називав усі її композиції «мементо морі», тому що не любив пам’ятати про смерть, сахався всього, що в’януло й опадало. Він уже давно підфарбовував свою, вже не буйну, чуприну, двічі на рік обстежувався в кращих лікарів столиці, щопонеділка відвідував фітнес-салон, щосереди ходив на плавання, не палив, не зловживав спиртним. Відтак виглядав як американець з солідним рахунком, котрий сподівається жити до ста років.
Євгенія донедавна не вельми журилася своїм здоров’ям, дбала хіба що про зовнішній вигляд, щоб подобатися Адасеві, бо колись їй бракувало часу, а тепер… можливо, й справді спалаху почувань…
Учинивши тісто для пончиків, вона вибрала з двох лілей крупнішу, величнішу, з двома пуп’янками, й згадала слова Андріяни: «Засушена квітка — це жінка післі сороківки». А що є найдорожчим для такої жінки? Авжеж, душевний спокій. Отже, рамка має бути овальною.
Принесла зі свого кабінетика, який вона називала майстернею, а чоловік «пантеоном» (бо на всіх стінах висіли її композиції) полотно в овальній коричневій рамці й поклала на нього лілею. Подумала, що пелюстки її скидаються на папірус і вже нічого не відчувають, нічого не пам’ятають, окрім, можливо, жорстокої руки, що підтяла її, та двійко «діток», котрі також нічого не відчувають і не сподіваються ні метелика, ні бедрика. Проте вийняла з рамки екзотичного красеня й поклала його на лілею. Обвела чудну пару калиною (вгорі), горобиною (внизу), стьожками дикого винограду (такого багряного, що страшно було діткнутися до нього) — й застогнала від розчарування: чуда не сталося! Навпаки, нещасна лілея загубилася серед цього різнобарв’я і наче померла вдруге, а метелик, що мав розбудити її, добрав фіолету і виглядав живішим за живого!