Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки
- Автор: Шейко-Медведєва Неля
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки». Краткое содержание книги:
Читати цю книжку — все одно що дивитися в дзеркало й знаходити в ньому своє відображення. Можливо, навіть не одне.
І рвалася на службу, в знамениту хірургічну клініку, де впродовж десять років працювала операційною сестрою… Але повернення не принесло їй утіхи, бо після хвороби вона зробилася надміру співчутливою до чужих страждань, а вигляд крові викликав нудоту й сльози. Відтак лікарі порадили їй на деякий час забути про роботу й податися у якийсь путній санаторій. Але Євгенія, незважаючи на вмовляння Адася, нікуди не поїхала: боялася, що незнайомі, неприємні запахи назавше витіснять з квартири її дух.
Відпровадивши чоловіка на службу (на той час він уже очолював концерн «Зело України»), вона до обіду пекла для прошаків і готувала Адасеві різні смаколики, а потім, приклавшись до чарки, аж до повернення чоловіка лежала в ліжку й уявляла собі, як душа її легко й безболісно позбувається тіла й лине… туди, де їй належить бути. Й напевне, спилася б, якби не Андріяна…
Євгенія познайомилася з нею на виставці квітів, які проводив концерн Адася в парку, що на дніпровських схилах. Вона першою підійшла до неї:
— Андріяна Рясна — художниця, журналістка, — жестом підкликала молодика з кінокамерою і вручила Євгенії мікрофон. — Коротке інтерв’ю для київських новин та журналу «Золота пора». Які квіти наймиліші вам, гарній жінці в розквіті життя?
— Живі. В горщиках, — зашарівшись, промимрила Євгенія.
— Мені також! — дружелюбно й підбадьорливо посміхнулася Андріяна. — Чи подобається вам цьогорічна виставка?
— Ні! — випалила Євгенія.
— Чому?
— Тут забагато зрізаних квітів.
— Правда ваша. Але будемо сподіватися, що вже нині, після закриття виставки, організатори роздарують їх відвідувачам.
— Еге! — мляво згодилася Євгенія, і обвівши поглядом різнобарвне море, з сумом додала: — Жаль, що це не врятує їх від передчасної смерті.
Андріяна зміряла її уважним поглядом:
— Еге ж! Проте погодьтеся, що вона прекрасна. Як там у класика: «Не рыдай так безумно над ним. Хорошо умереть молодым!» Впродовж трьох днів тисячі людей втішалися ними. Хіба це не чудово?
— Чудово, — невпевнено згодилася Євгенія. — Проте, як на мене, тут бракує польових квітів. Клаптика весняного лугу.
— Ви маєте смак! — похвалила її Андріяна і запропонувала записатися на курси ікебани, які вона провадить у клубі, організованому журналом.
— Мені б хотілося, але так склалося, що… я не зможу працювати зі зрізаними квітами, — призналася Євгенія.
— Вам шкода їх?
Євгенія притакливо схитнула головою.
— Мені також, — сказала Андріяна. — Але… не біда. Приходьте! Я навчу вас створювати композиції з засушених квітів, які не відчувають болю і вже не помруть.
Євгенія прийшла. Й зачарувалася не так мистецтвом поєднання засушених квітів, як жіночкою, котра не лише так неочікувано простягла їй руку допомоги й запровадила у коло поціновувачів прекрасного, але й відкрила в ній творчі, мистецькі нахили, про існування яких вона не підозрювала. Прикипіла до неї, молодшої, енергійної, авторитетної, як молюск до днища океанського лайнера, й поволі, непомітно для себе, але неухильно позбуваючись своїх страхів як смерті, так і життя, простувала курсом, який визначила їй Андріяна: опановувала охоче, ба, навіть із захватом розмаїті основи майстерності й творила композиції не так для себе, як для своєї наставниці, для численних виставок, які та організовувала як у модних клубах і салонах, так і в офісах приватних фірм, театрах, установах і навчальних закладах. Не за плату, звісна річ, а за вдячну посмішку Андріяни, яку полюбила ще й за те, що вона завжди була щирою, представляла її колегам на як свою ученицю, а як подругу і, що найважливіше, не лізла їй в душу, не розпитувала про подружнє життя, на відміну від інших жінок, не розповідала про власний «інтим», а ділилася з нею виключно творчими й бізнесовими справами.
«Чоловіка вона не має, постійного коханця також», — дійшла висновку Євгенія, спостерігаючи за бурхливим, насиченим життям Андріяни. Й попри добру, захопливну заздрість трохи поспівчувала вродливій, успішній подрузі, бо що б там не теревенили емансипантки, жінка без чоловіка — що човен без весла.
— Євочко! — Андріяна з першого ж дня знайомства кликала її Євочкою, хоча вона назвалася їй Євгенією. — Твої композиції оригінальні, майстерні, проте надто виважені, раціональні. А я хочу, щоб цього разу ти вповні виявила свої зачаєні емоції і заразила ними глядачів! — заявила їй у четвер подруга.
— Засушені квіти, як на мене, спонукають передусім до роздумів по сутність буття, — несміливо заперечила Євгенія.