Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Кузьма Кузьмич бубонів, сидячи коло дверей на табуреті, а хазяйка, що колола скалки, раптом кидала сікач, часто — кілька разів — зітхала, і повзли у неї сльози по щоках…
— Живи, живи… Здохнеш, ніхто спасибі не скаже…
— А тому, що життя у нас ще неправильне… Кожній людині за її труди пам’ятник треба б ставити. Колись воно так і буде, Ганно Іванівно, колись життя буде добре.
— Це на тому світі, чи що?
— Чому, на цьому…
— Ти один виродок добрий знайшовся…
— Це моя професія, Ганно Іванівно, а я не добрий… Я цікавий. Людину не жаліти треба. Людина любить, коли нею цікавляться. Що ж, можна пройти до Марії Савівни?
— Та вже пройди…
З такого дому Кузьма Кузьмич виходив не з порожніми руками. Увечері, розрізавши й наколовши взяту з чийого-небудь двору дошку, затопивши в грубці на жіночій половині, здмухавши попіл з киплячого самовара і поставивши його на стіл, Кузьма Кузьмич розказував Даші й Онисі про свої пригоди.
— З’явився у мене конкурент, — говорив він, дмухаючи на блюдечко. — Став швендяти по дворах старичок, в одній сорочці з мішка, босий, з навмисне скуйовдженою бородою, з надзвичайно вражаючим носом — на все обличчя. Звуть його отець Ангел. Придумав цей пройдисвіт простий анекдот: вдирається в будинок, сідає на підлогу і починає розгойдуватися, сплесне в долоні і розгойдується: «От тобі, Ангел, от тобі і не вірив, тьху, тьху, тьху… Своїми очима бачив, своїми руками пробував, тьху, тьху, тьху…» Слухачі роти пороззявляють, він ще покривляється і розказує: оце вночі, проти п’ятниці, у одної жінки, у якої чоловік в Червоній Армії, народився дебелий хлопчик з зубами. Обмили його, сповили, дали матері на руки. Вона грудь виймає, дає йому, а він груді не взяв, та як гляне на матір, і сказав: «Мамо, мамо, я вже прийшов!..» — Сьорбнувши з блюдечка, Кузьма Кузьмич засміявся: — Відіб’є у мене Ангел клієнтуру. Ревнивий! Сьогодні зустрілись на одному дворі, він мені пальцями роги показує: що, каже, Кузьмо, за моїми недоїдками прийшов? А як ходитимеш за мною слідком, матимеш діло з моїм жезлом…
— Кидайте ви всі ці дурощі, Кузьмо Кузьмичу, — сказала Даша суворо. — Ставайте на радянську службу. Нічого, нічого, проживемо й на самому пайку… А то про вас уже почали говорити недобре, мені це дуже неприємно…
Онися, як завжди, — опам’ятавшись від налітаючої мрії, — сказала:
— Сьогодні я з одним поговорила, така сволота. — І вона показала в особах і в різних голосах: — Я сиджу, читаю, звичайно. Підходить наш співробітник з відділу цивільного постачання, гнилий такий, миршавий, косбротий.
«Дуже б хотів, — каже, — з вашим дядьком познайомитись».
«З яким це дядьком?»
«А з яким ви, — каже, — живете… Треба у нього духовну пораду одержати…»
«Він, — кажу, — ніяких порад не дає…»
«А я, — каже, — чув навпаки, — багато хто до нього ходить і дістають полегшення…»
«Товаришу, — кажу, — мені ніколи слухати ваші дурощі, бачите, я зайнята…»
А він мені — на вухо, з слиною:
«А ви про немовля, котре говорить, не чули?..»
«Забирайтесь, — я йому кажу, — к чорту…»
«Недалеко ходити, він говорить, ми всі давно вже у чорта… А немовля оте не антихрист, бува?»
— Дуже, дуже неприємно, — сказала Даша.
— Еге ж — глушина… — Кузьма Кузьмич задумливо налив собі ще склянку окропу. — Така глушина — у вухах дзвенить. А все-таки руська людина допитлива, — і допитлива, і вразлива. Дорогоцінна у неї голова. їй би знання та шлях вірний з цього візантійського плетива. Давно хочу, та от ніяк не наважусь, дорогі мої, безцінні женщини, запропонувати вам перебратися в Москву.
— В Москву? — перепитала Онися, розширюючи сині очі.
— До світла, до ідей, ближче до великих справ. Даю слово честі, іграшки свої облишу… Мене вже й самого давностало нудити… А як побачив свій портрет — отця Ангела, — прикро мені стало, зовсім прикро.
— В Москву, в Москву! — сказала Даша. — У нас там є навіть де притулитися: у Каті залишилася квартира разом з старенькою жінкою — Марією Кіндратівною. Може, цього нічого вже й нема?.. Ах, Кузьмо Кузьмичу, голубчику, давайте, не будемо відкладати… Адже ми тут за ваші пампушечки, ватрушечки найдорожче своє продаємо. І ви тут іншим стали, гіршим стали. Слухайте, в Москві зараз же Онисю влаштуємо в театральне училище…
Онися на це нічого не сказала, тільки почервоніла, прикрила очі повіками.
— Кузьмо Кузьмичу, завтра ж побіжіть, дізнайтесь, чи йдуть ще які-небудь пароплави до Ярославля?..