Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Даша одержувала пайок: чверть фунта хліба з остюками, часом трохи лаврового листу або перцю зернами. Онися, що працювала в виконкомі кур’єром, одержувала за бойові заслуги посилений пайок: крім хлібної восьмушки й перцю, ще півтори вобли, іноді іржавого оселедця.
За сполученням Онися працювала в драматичному гуртку й бігала слухати загальнодоступні лекції на історико-філологічному факультеті, евакуйованому сюди з Казані. До своїх безпосередніх обов’язків — сидіти в коридорі в подертому вольтерівському кріслі коло дверей заступника голови виконкому — Онися ставилась надзвичайно погордливо: або вона, обхопивши голову, щоб заткнути пальцями вуха, і нагнувшись до колін, читала трагедії Шекспіра, і коли її кликали, відповідала неуважно: «Зараз, зараз…» — і навіть огризалась на повторні пропозиції — віднести який-небудь пакет у яку-небудь одну з численних кімнат, заставлених столами й повних людей, які вигадували собі роботу; або її взагалі не бувало на місці. Одного разу, коли з цього приводу одна з співробітниць, з картопляним обличчям, зробила їй зауваження, Онися так темно глянула на неї: «Не підвищуйте голосу, товаришко, козацької шаблі я не боялась…», що інтелігентна співробітниця, яка колись багато потрудилась в галузі жіночої емансипації, вирішила краще не зв’язуватись з цією робітничо-селянською нахабою…
Даша поверталася додому о шостій годині. Онися — часом уже пізно вночі. Жили вони в дерев’яному будиночку над Волгою. Кузьма Кузьмич, добре пам’ятаючи наказ Івана Ілліча, — годувати Дашу й Онисю досхочу, — продовжував, проти своєї совісті, займатися туманними справами по здобуванню їстівних продуктів і дрівець, — хоч важкенько йому часом доводилось: і літа давалися взнаки, і осіння негода вабила від суєти до тихих філософських думок біля натопленої грубки під м’який шум дощу по покрівлі.
Звичайно, коли світанок уже синів у вікні, Даша й Онися пили морквяний чай з чим-небудь і йшли на роботу. Кузьма Кузьмич, помивши посуд, винісши помийне відро й підмівши віником підлогу в обох невеличких кімнатах, починав неквапно, а часом і з зітханням, обмірковувати і прикидати: у кого б сьогодні можна стрельнути пару яєць, шматок сала, пляшку молока, півшапки картоплі… Кузьма Кузьмич не жебрав, боже борони! Він лише робив чесний обмін філософських і моральних ідей на предмети харчування. За ці два місяці його взнала майже вся Кострома, і він не раз мандрував у приміські села.
Роздумуючи, він звичайно що-небудь лагодив або пришивав вранці коло вікна. Життя — могутнясила. Навіть в часи найглибших історичних зрушень і тяжких випробувань люди вилізають з материнського лона головою вперед і з сердитим криком вимагають собі місця в цьому бутті, подобається воно чи не подобається їхнім батькам; люди закохуються одне в одного, незважаючи на те, що зовнішніх засобів для цього у них незрівнянно менше, ніж, скажімо, у тетерука, коли він, пританцьовуючи на весняній проталині, розпускає розкішного хвоста. Люди шукають втіхи й готові половину хлібини відрізати людині, яка проллє несподіваний спокій у їхню душу, змучену сумнівом: «Куди ж ми пройдемо кінець кінцем, — траву будемо їсти, страм капустяним листям прикривати?» Інші вдячні тямущому слухачеві, перед ким, не побоюючись губчеки, можна вивернути себе навиворіт з усією накипілою злобою.
Кузьма Кузьмич вирушав по дворах. Витирав у темних сінях ноги й заходив на кухню. Бувало, що хазяйка кричала йому зі злістю:
— Знову, дармоїд, приплентався! Нема нічого сьогодні, нема, нема…
— Про Марію Савівну прийшов дізнатися, — привітно трясучи червоним обличчям і кривлячи губи, відповідав Кузьма Кузьмич. — Погано їй?
— Погано.
— Ганно Іванівно, не смерть страшна, свідомість марно прожитого життя точить нас журбою. Ось де потрібна втіха людині, — поклавши руки їй на холонучий лоб, сказати: життя твоє було мізерне, Маріє Савівно, і нічого жалкувати про нього, але ти потрудилась, як малесенька кузочка, — безрадісно і клопітно тягла свою соломинку. А труди ніколи не пропадають даром, все складається, — дім людський росте і широкий, і високий, і десь там твоя соломинка щось підпирає. Дітей, онуків ти виростила, от і вечір твій настав: заплющ очі, засни тихо. Не шкодуй ні про що: не ти за твої злидні винна…