![Шлях Богомола. Імператор повені [Романи] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/8/4/7/shlyah-bogomola-imperator-poveni-romani-download.jpg)
Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]
- Автор: Ешкилев Владимир Львович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6885-9
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]». Краткое содержание книги:
Події в романі «Імператор повені» відбуваються на сім століть пізніше. Богиня Карна (мати Богомола) не полишає у спокої наш світ. Герой роману несподівано для себе стає обраним воїном, якому судилося протистояти древній і могутній Викрадачці Немовлят. Автор з тонкою іронією змальовує мандри героя світами. Адже хоча часи й змінюються, проте злодійський світ на ім’я Опадло все ще десь поряд з нами.
— А що ще казала?
— Катма в тобі їжака, каже.
— Їжака?
— Твердості їжачої, — зійшла до пояснень причинна. — І впертості. Мовлять-бо знаючі: «Казав їжак — не буде так!»
— І се є зле?
— Як для чого. Певне, не зле, як служити Блудневі, але ж він нині не волостелює.
— Хіба?
— Був кабан у лісі пан, та зачався вищий тан.
— І хто ж тепер у лісі пан?
— А нікого нема, — хитро вищирилась Тітіра. — Аж від Літнього Сварогу пусто-чалапусто[43]. Геть всі-всі повтікали.
— Від кого? ВіД чого?
— Не стомився стояти? — ухилилась відповісти Зміївна. — Заходь до нас, відуне, посиди з нами. Неньо тебе не вкусять.
Двічі народжений переступив поріг, притулив до стіни посоха, статечно вклонився чи то лялі, чи то зміїщеві й присів на протилежному від Тітіри краєчку требища. Кам’яний стіл був чорним від старого жертовного попелу й чомусь теплим. Гадюча цариця підвела пласку голову, швидким язиком помацала повітря між собою і Волхом, відтак знову заховала ніс між кільцями.
— Ти не їжак, не їжак… — зі зміїним сичанням мовила Тітіра.
А може, подумав Пекич, Тітіра лише переклала з гадючої на людську?
— Я Волх, прагну відати про всі небезпеки.
— А хіба ж не відаєш?
— Якби відав, то не йшов би сюди.
— То провідай, — за сичанням людської мови вже й годі було почути. — Відкривається його шлях…
— Шлях Богомола? — уточнив двічі народжений. — Він нападе на нас, так?
— На всіх нападе, якщо… не закрити… не зачинити.
— А як це зробити?
— Жертву… велію жертву… — розібрав Пекич.
— Й чим саме радиш жертвувати? — Волх побачив, що царствена змія знову підводить голову, і звернувся просто до неї. — Скажи мені, чим?
— Закрий один шлях, відкрий інший, — сказала Тітіра вже своїм звичним голосом. — У дві жмені вхопиш, не виграєш і не втратиш, рівноваги не зрушиш, нені не зашкодиш.
— Такого не буває, — недовірливо всміхнувся Пекич. — Жертва без певної втрати не чинна.
— Про те не бійся, про те не хвилюйся, — й собі всміхнулась Зміївна. — Про чинність оту не нам, не нам міркувати, не нам нею тішитись, не нам за нею й плакати.
— Світ на тому стоїть відвіку.
— Серединний світ — драбина, хтось угору — хтось в долину, — заспівала Тітіра. — Хтось до змійки, хтось до жабки, комусь дибки, комусь драбки.
Відтак вона наче прислухалась до чогось, жерцеві нечутного, прошепотіла:
— Час витікає, ручай його міліє… Йди, товстий відуне, йди… Чини свою требу.
— Так що саме чинити маю? Повідай…
— Йди, йди, тобі неньо кажуть… Гич-гич! Та йди вже! — заверещала причинна, підстрибнула, замахнулась брудним кулачком на двічі народженого.
Біла змія зашипіла, розгорнула кільця.
Пекичу ледь стало витримки не побігти, зберегти жрецьку поставу. Не озираючись і не творячи вихідної молитви, залишив він Живову божницю, перестрибнув гадюче кубло біля входу й швидким кроком покинув місце зміїного собору.
Тривога його зросла, чого не можна було сказати про розуміння. Він раптом згадав, що йшов до Тітіри питати про сірий туман і чорних воїв. Хіба ж вони також служителі Богомола?
Двічі народжений відкинув посохом вужика, що трапився дорогою, глянув на високе небо, зупинився й тяжко замислився.
Побачивши Макарія у брамі закинутого городища, Доброслава і Спірка схопились за зброю. Залишена без підтримки руда зі стогоном упала на землю. Втікачки з мечами в руках спостерігали, як до них наближається кремезний чорнобородий жрець у гаптованому балахоні, з потемнілими мідними бляхами на широкому чересі. Спірка миттєво розрахувала свій напад: здоровань ступить ще крок — і вона стрибне просто на нього. Вона швидка, і удари її блискавичні. Перш аніж жрець устигне замахнутись своєю гичкою або вимовити закляття, вона смертельно вжалить його мечем під ключицю або ж у шию. Боги покарають її за вбивство свого служителя, але це буде колись. А тепер їй треба рятувати родовичок: стогнучу Риску й задихану від довгого бігу спадкоємицю турських волостелинів.
Певно боги попередили чорнобородого про її намір, тому що він не зробив фатального кроку. Крем’язень відкинув палицю, підніс руки до неба й проказав з чужинською вимовою:
— Знахур я і зелійник знатний. Можу її, — кивнув на Риску, — полікувати.
Як і більшість вихідців з Імперії, він не вимовляв «ж». Тому замість «можу» в нього вийшло щось на штиб «моксу». Якби Спірка почула таке біля мирної ватри, вона б довго сміялась.
43
Л і т н і й С в а р о г (Високий Сварог, Ясна Сварга) — свято ковалів, що наставало на третій день по літньому сонцестоянню. У цей день ковалі розплачувались з жінками і дівчатами за кохання мечами для їхніх чоловіків і наречених.