Дружина мандрівника в часі
- Автор: Ниффенеггер Одри
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- Переводчик: Надежда Хаецкая
- Жанр: Любовно-фантастические романы
Электронная книга - «Дружина мандрівника в часі». Краткое содержание книги:
– Зупинись тут, – каже Клер, вказуючи на місце трохи нижче від промежини Джейсона. Вона здирає з нього плавки. Клейкою стрічкою я обмотую його талію. Його шкіра вогка і холодна на дотик, дуже засмагла скрізь, окрім місць, які були під плавками «Спідо». Він дуже пітніє. Я обмотав його до плечей і зупинився, щоб він міг дихати. Ми робимо крок назад і милуємося нашою роботою. Тепер Джейсон, немов мумія у скотчі з добрячою ерекцією. Клер починає сміятися. Її сміх звучить зловісно і розходиться відлунням по лісі. Я пильно дивлюсь на неї. В її сміху є якесь знання і якась жорстокість, і мені здається, що цей момент є знаковим, це начебто межа між дитинством Клер і її перетворенням на жінку.
– Що далі? – запитую. Частина мене хоче перетворити його на котлету, інша частина не хоче бити того, хто приклеєний до дерева. Джейсон стає бурякового кольору. Це добряче контрастує із сірим скотчем.
– О, – каже Клер. – Знаєш, думаю, цього достатньо.
Відчуваю полегшення. Звісно, перепитую:
– Ти впевнена? Може, зробити ще щось? Порвати йому барабанні перетинки? Зламати носа? О ні, чекай, він уже раз зламав його сам. Ми могли би перерізати його Ахіллесове сухожилля. І найближчим часом він не зможе грати в футбол.
– Ні! – Джейсон напружується.
– Отже, проси вибачення, – кажу йому.
Джейсон вагається.
– Вибач.
– Це так зворушливо.
– Я знаю, – каже Клер. Вона порпається в сумочці й знаходить маркер. Підходить до Джейсона, наче він – небезпечна тварина в зоопарку, і починає писати на його обмотаних скотчем грудях. Закінчивши, відступає назад і закриває маркер. Вона написала звіт про їхнє побачення. Відтак кидає маркер назад у сумочку й каже: – Пішли.
– Але ж ми не можемо просто залишити його. У нього може статися черговий напад астми.
– Гм. Добре, знаю. Я кому-небудь подзвоню.
– Зачекай хвилинку, – просить Джейсон.
– Що? – питає Клер.
– Кому ти зателефонуєш? Подзвони Робові.
Клер сміється.
– Е-е-е… Я зателефоную всім знайомим дівчатам.
Підходжу до Джейсона і наставляю дуло пістолета йому під підборіддя.
– Якщо ти хоч комусь заїкнешся про моє існування, а я про це дізнаюся, то обов’язково повернуся і знищу тебе. Ти не зможеш ходити, говорити, жерти, чи трахатися, коли я це закінчу. Наскільки тобі відомо, Клер – мила дівчина, яка з якоїсь незрозумілої тобі причини не ходить на побачення. Второпав?
Джейсон дивиться на мене з ненавистю.
– Второпав.
– Ми повелися з тобою дуже поблажливо. Якщо ти знову завдаси клопоту Клер, ти пошкодуєш.
– Добре.
– Добре. – Кладу пістолет назад до кишені. – Це було весело.
– Слухай, чмо…
Ну, і якого біса? Ступаю крок назад і з усієї сили вдаряю його в пах. Джейсон кричить. Повертаюсь і дивлюсь на Клер, вона аж побіліла. Сльози біжать обличчям Джейсона. Цікаво, чи він знепритомніє.
– Ходімо, – кажу. Клер киває. Принишклі, ми повертаємося до машини. Чую, що Джейсон щось кричить. Ми забираємось у машину, Клер її заводить і розвертає. Авто ракетою мчить униз до дороги і виїжджає на вулицю.
Дивлюся, як вона керує автівкою. Починає накрапати дощ. На її вустах грає усмішка.
– Цього ти хотіла? – питаю.
– Так, – відповідає Клер. – Це було чудово. Дякую.
– Будь ласка. – У мене паморочиться в голові. – Думаю, я вже йду.
Клер повертає авто на бічну вуличку. Дощ уже тарабанить по машині, ми наче їдемо через автомийку.
– Поцілуй мене, – вимагає вона.
Я цілую і зникаю.
Клер: В понеділок у школі на мене всі дивляться, але ніхто не говорить. Почуваюся, наче шпигунка Гаррієт, після того як однокласники знайшли її шпигунського записника. Пройтися коридором – це мовби перейти Червоне море. Коли йду на англійську, а це перший урок, усі замовкають. Сідаю поруч із Рут. Вона всміхається і, схоже, стурбована. Я також нічого не кажу, але потім під столом відчуваю її руку, гарячу і маленьку. Рут на мить бере мене за руку, а потім містер Партакі заходить у клас, і вона її забирає. Містер Партакі помічає, що в класі неприродна тиша. Він м’яко каже:
– Сподіваюсь, ви добре провели вихідні?
– О, так, – відповідає Сью Вонґ, і класом пробігає нервовий смішок.
Партакі спантеличений, зависає тривала пауза. Відтак він каже:
– Ну, добре, тоді берімося за «Біллі Бадда». У тисяча вісімсот п’ятдесят першому році Герман Мелвілл опублікував роман «Мобі Дік, або Білий Кит», який американська громадськість зустріла з величезною байдужістю…