Дружина мандрівника в часі
- Автор: Ниффенеггер Одри
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- Переводчик: Надежда Хаецкая
- Жанр: Любовно-фантастические романы
Электронная книга - «Дружина мандрівника в часі». Краткое содержание книги:
– Клер!
– Це татів.
Швидко мізкую.
– Клер, це погана ідея. Маю на увазі, я досить божевільний, щоби справді використати його, і це було б нерозумно. О, зачекай. – Забираю його в неї, відкриваю затвор і витягую кулі, кладу їх у її сумочку. – Ось. Так краще. Геніальна ідея, Клер. – Клер запитально дивиться на мене. Ховаю пістолет у кишеню свого пальта. – Ти хочеш, щоб я зробив це анонімно, чи він має знати, що це привіт від тебе?
– Я хочу там бути.
– Добре.
Авто заїжджає на приватну дорогу і зупиняється.
– Я хочу кудись його відвезти і хочу, щоб ти зробив йому дуже боляче. Хочу на це дивитися. І ще я хочу, щоби він до смерті перелякався.
Зітхаю.
– Клер, зазвичай я не такого не роблю. Я можу побити когось хіба що для самооборони.
– Будь ласка. – Вона каже це абсолютно безпристрасно.
– Добре. – Ми рухаємося далі й зупиняємося перед великим новим будинком у колоніальному стилі.
Машин не видно. З відчиненого вікна на другому поверсі долинає «Van Halen». Ми підходимо до вхідних дверей, я стою осторонь, поки Клер натискає на ґудзик дзвінка. За хвилину музика різко стихає і хтось важко спускається сходами. Відчиняються двері й після паузи низький голос питає:
– Що? Хочеш ще?
Це все, що я хотів почути. Дістаю пістолет і підходжу до Клер. Націлюю пістолет на хлопця.
– Привіт, Джейсоне, – каже Клер. – Я думала, ти захочеш піти з нами.
Він робить те ж саме, що зробив би і я: падає і викочується з-під прицілу, однак не досить швидко. Я вже у дверях, підстрибую, вдаряю його у сонячне сплетіння, йому перехоплює подих. Встаю, ставлю ногу йому на груди, цілюся в голову. C’est magnifique mais ce n’est pas la guerre[28]. Він схожий на Тома Круза: дуже красивий, справжній американець.
– То на якій, кажеш, позиції він грає? – перепитую Клер.
– Півзахисник.
– Гм. Ніколи б не здогадався. Вставай, руки вгору, щоби я бачив, – весело кажу йому.
Він підкорюється, веду його за двері. Ми всі стоїмо на дорозі. У мене з’являється ідея. Я відправляю Клер до будинку за мотузкою, скоро вона виходить з ножицями і скотчем.
– Де ти хочеш це зробити?
– У лісі.
Джейсон важко дихає, ми ведемо його до лісу. Йдемо хвилин зо п’ять, невдовзі бачу маленьку галявинку із підхожим молодим в’язом на узліссі.
– Може, тут, Клер?
– Так.
Дивлюсь на неї. Вона абсолютно безпристрасна, холодна, як жінка-вбивця у Реймонда Чандлера.
– Ну, Клер, командуй.
– Прив’яжи його до дерева.
Вручаю їй пістолет, і скотчем зв’язую за деревом руки Джейсона. Там майже повний рулон скотчу, і я збираюся використати весь. Джейсон важко дихає, хрипить. Стаю поруч із ним і дивлюся на Клер. Вона дивиться на Джейсона, наче він поганий зразок концептуального мистецтва.
– Ти що, астматик?
Він киває. Його зіниці звузилися в крихітні чорні точки.
– Я принесу інгалятор, – каже Клер.
Вона віддає мені пістолет і йде геть крізь ліс стежкою, якою ми сюди прийшли. Джейсон намагається дихати обережно і повільно. Він намагається говорити.
– Хто… ти? – хрипко запитує.
– Я хлопець Клер. Я тут, щоб навчити тебе гарних манер, якщо ти їх не маєш. – Я облишив свій знущальний тон, підійшов до нього впритул і тихо спитав: – Як ти міг так з нею вчинити? Вона така юна. Вона ще нічого не знає, а тепер ти остаточно все зіпсував…
– Вона… вона… мене дражнила.
– Вона уявлення не має. Це так, як мучити кошеня, тому що воно тебе вкусило.
Джейсон не відповідає. Його дихання переходить у довге, тремтяче гоготіння. Я починаю хвилюватися, і тут приходить Клер. Вона тримає інгалятор, дивиться на мене.
– Люба, ти знаєш, як користуватися цією штукою?
– Думаю, її треба струсити, потім покласти йому до рота й натиснути на неї зверху.
Вона це робить і питає його, чи потрібно ще. Він киває. Після чотирьох інгаляцій ми бачимо, що поступово він починає дихати нормально.
– Готова? – запитую Клер.
Вона тримає ножиці, кілька разів клацає ними у повітрі. Джейсон здригається. Клер підходить до нього, опускається на коліна і починає різати його одяг.
– Гей! – кричить Джейсон.
– Тихіше, будь ласка, – промовляю. – Ніхто не заподіє тобі шкоди. Поки що.
Клер закінчує зрізати з нього джинси і береться за футболку. Я примотую його скотчем до дерева. Починаю зі щиколоток і дуже обережно обмотую йому литки і стегна.
28
Це красиво, але це не війна.