Дружина мандрівника в часі

– Клер! Цей нечемний чоловік каже, що він не твій хлопець.

Клер і я переглядаємося.

– Ну, він не мій хлопець, – коротко відказує Клер.

– Ой, – каже Гелен. – Ти йдеш?

– Уже майже північ. Я зараз перетворюся на гарбуз. – Клер обходить машину і відчиняє двері. – Давай, Генрі, поїхали. – Вона заводить машину і вмикає фари.

Гелен нерухомо стоїть у світлі фар. Відтак підходить до мого боку автомобіля.

– Не її хлопець, так, Генрі? На якусь хвилину ти мене майже обдурив. Бувай, Клер.

Вона сміється; Клер незграбно виводить автомобіль із парковки. Рут живе на Конґер. Коли авто повертає на Бродвей, бачу, що ліхтарі не працюють. Бродвей – це двосмугове шосе. Воно пряме, але без ліхтарів, і їхати туди – це як потрапити в чорнильницю.

– Клер, краще увімкни дальнє світло, – кажу.

Однак вона тягнеться вперед і повністю виключає фари.

– Клер!

– Не кажи мені, що я маю робити!

Я замовкаю. Усе, що бачу, – це як світяться цифри радіогодинника. Зараз 23:36. Чую рух повітря повз автомобіль, шум двигуна; відчуваю, як колеса проїжджають по асфальту, але чомусь здається, що ми завмерли, а світ рухається довкола нас зі швидкістю сорок п’ять миль на годину. Заплющую очі. Пусте. Розплющую їх. Моє серце шалено калатає.

Удалині з’являються фари. Клер вмикає світло і машина знову мчить, ідеально вирівнявшись поміж жовтими смугами посередині дороги і на узбіччі шосе. Зараз 23:38.

У світлі, що відбивається від освітленої панелі приладів, на обличчі Клер не помітно жодних емоцій.

– Навіщо ти це зробила? – тремким голосом запитую.

– А чому б і ні? – Голос Клер спокійний, як літній ставок.

– Може, тому, що ми обоє могли загинути в жахливій аварії?

Клер натискає на гальма, і авто повертає на шосе «Блу Стар»[27].

– Але ж цього не сталося, – відповідає вона. – Я виросту і зустріну тебе, ми одружимося, до того ж ти зараз тут.

– А звідки ти знаєш? Може, ти розбила машину і ми обоє провели рік у корсеті?

– Але тоді ти би мене попередив, щоб я цього не робила, – каже Клер.

– Я намагався, але ти накричала на мене!

– Маю на увазі, старший ти сказав би мені молодшій не розбити машину.

– Ну, тоді це би вже сталося.

Ми доїхали до провулку Міґрем, і Клер звернула авто туди. Це приватна дорога, яка веде до її будинку.

– Зупинися, Клер, добре? Будь ласка!

Клер скеровує автівку на траву, зупиняє, вимикає двигун і фари. Знову зовсім темно, чути спів мільйонів цикад. Пригортаю до себе Клер, обіймаю її. Вона напружена і скута.

– Пообіцяй мені.

– Що? – питає Клер.

– Пообіцяй мені більше не робити нічого подібного. Маю на увазі не лише машину, а взагалі – не робити нічого небезпечного. Тому що ти нічого не знаєш. Майбутнє дивне, і ти не можеш поводитися, наче ти непереможна…