Смерть у кредит
- Автор: Селин Луи Фердинанд
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Вид-во Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-58-1
- Переводчик: Роман Осадчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Смерть у кредит». Краткое содержание книги:
Селіна часто називають «революціонером у літературі», оскільки він чи не вперше почав застосовувати прийом майже буквальної імітації розмовного стилю у літературі, через що в його текстах можна часто зустріти вульгаризми та «низьку лексику», які дивним чином поєднуються з високим стилем майже поетичної оповіді. Вся творчість Селіна пронизана рефлексіями на бурхливі і заплутані, жорстокі й величні події XX сторіччя, серед яких він намагається віднайти місце для власне людини, і такий пошук найчастіше закінчується тим, що критики назвали «літературою бунту проти суспільства».
Моєму батькові зовсім не сподобалася ідея торгувати на базарах… Ризикована авантюра!.. Годі й думати про таке… Він пророкував нам великі неприємності… Ми втратимо все, що в нас ще лишилося!.. А ще нас проженуть місцеві торговці… Мати не перебивала його… Вона вже твердо вирішила…
Зрештою, нічого іншого нам не лишалося! Їли ми вже доволі рідко… Замість сірників давно послуговувалися паперовими смужками.
Одного ранку настав час від'їзду, ми попрямували на вокзал. Мій батько тяг здоровенну паку з товаром… Там були всі більш-менш придатні речі з нашого складу… Ми з матір'ю перли коробки… На пероні вокзалу Сен-Лазар він ще раз нагадав нам про свої побоювання щодо цієї авантюри. І побіг у контору.
Поїздка до Шату, в той час, про який я розповідаю, — то була ціла подорож. Ми були на місці, коли ще тільки почало світати… Заплатили хабаря сторожу… Тож він нас і влаштував… Ми одержали прилавок… Досить непогане місце… Між м'ясниковою дружиною та торговцем птахами. Та на нас зразу почали кидати косі погляди.
Продавець масла і яєць висловлював незадоволення. Вважав нас нахабами з купою мотлоху. Його натяки були просто огидними!..
Наш ряд був не найзручнішим, проте поряд із садом… І в затінку крислатих лип… Опівдні прийшов час покупниць… Вони торгуються, маніжаться, а тут, крий Боже, подує вітерець! Найменший порив — і все злітає, підіймається з шелестом… очіпки, капелюшки, носові хустинки, ажурні панчішки… Все так і проситься злетіти, тендітне, як хмаринки. Ми закріплювали речі шпильками й гачками. Наш прилавок став мов той їжак… Вибагливі клієнтки проходять повз… Пурхають, як метелики, у супроводі однієї чи двох кухарок… Потім вертаються… Мати розхвалює їм свій товар… показує вишивку… брюссельське мереживо… витончену дивовижу від пані Еронд…
— Як це чудово, що ми вас тут надибали!.. На цьому базарі просто неба!.. Але ж у вас є крамниця!.. Дайте мені візитівку!.. Обов'язково зайдемо до вас!..
І, зашурхотівши сукнями, пройшли повз, небагато вдалося їм всучити. Але принаймні це була реклама!..
Раз по раз наше мереживо здуває до того типа, що стоїть поряд, на його ескалопи… Він демонструє нам свою відразу…
Для кращої торгівлі ми мали б прихопити з Парижа гарного манекена з пишним бюстом, який би підкреслював вишуканість ліній, муслінових та сатинових рюшів… тисяч викрутасів «феї Альфора»… Аби всупереч усьому серед городини та тельбухів зберегти хоч трохи стиль Людовіка XV, оту атмосферу витончености, ми притягли на село справжній музейний експонат, невеличкий шедевр, низький комод з рожевого дерева… У ньому ми тримали свої сендвічі.
Ще гіршими за вітер були зливи!.. Усі наші витончені речі перетворювались на млинці… Позолота стікала з них двадцятьма струмками… навіть тротуар ставав клейким… Ми все збирали губками… Та найгіршим був зворотній шлях. Батькові ми ніколи не скаржились.
За тиждень був Анґьєн, у четвер був іноді Порт ла Кліньянкур… Ми розташовувалися біля «блошиного ринку»… Я дуже любив торгівлю на базарах… Через неї я пропускав школу. На свіжому повітрі я ставав некерованим… Коли увечері ми повертались додому, батько справляв на мене жахливе враження… Вічно був невдоволений… Приходив зустрічати нас на вокзал… Мені так і кортіло впустити комодик йому на ноги, аби подивитися, як він заскаче.
У Кліньянкурі у нас були геть інші клієнти… Там ми розкладали тільки найгірше, самий мотлох, що роками валявся у підвалі. Ми віддавали все за безцінь.
Саме на «блошиному ринку» я познайомився з малим Пополем. Він працював на перекупку, яка розкладалася за два ряди від нас. Він продавав для неї ґудзики в проході та біля брами, тинявся базаром з табличкою на мотузку, одягненою на шию. «13 штук за 2 су, пані!..» Він був молодший за мене, але дуже спритний… Ми зразу стали приятелями… У цього Пополя мене особливо захоплювало те, що він не носив взуття, лише дерев'яні підошви, підв'язані мотузками… Його ноги звикли до цього… Я також знімав черевики, коли ми вирушали на прогулянку.
Він за мить продавав свої набори, ми навіть не встигали їх роздивитися — дюжина ґудзиків з одним додатковим, кістяні, перламутрові… А далі ми були вільні.
Ба більше — він знаходив час, аби й самому підзаробити. «Це просто», — пояснював він мені… Коли ми вже не мали один від одного таємниць. Біля фортечного валу Вісімнадцятого бастіону та в закинутих приміщеннях трамвайного депо на Ла Вілетт він зустрічався з солдатиками, яких задовольняв, а також з м'ясниками. Він пропонував і мені познайомитися з ними. Та все це відбувалося надто пізно, і я не міг туди піти… За це можна було заробити п'ятифранкову монету, а то й більше.