Дике серце. Таємниця чоловічої душі

«У дитячому віці чоловікам постійно нагадують: признаватися, що рана болить, — соромно, — завважує Блай. — Хлопчик, який припиняє участь у грі через рану, поводиться, як дівчинка. Справжній чоловік не зупиняється, попри все, демонструючи мужність». Подібно до чоловіка, що зламав ногу під час марафонського забігу, він дістається фінішу, навіть якщо йому для цього доведеться повзти, і ні слова про це він не скаже. Таке неправильне розуміння є причиною того, чому для більшості з нас наша рана є величезним джерелом ганьби. Чоловік не може бути ураженим, безперечно, він не може дозволити, щоб це на нього якось уплинуло. Ми бачили аж занадто багато фільмів, у яких у славного хлопця влучила стріла, але він просто обламує її і продовжує боротьбу; або ж його підстрелили, а в нього все одно є сила, щоб перескочити через глибоку ущелину і дістати поганих хлопців. Мовляв, нічого страшного. В юності багато хто отримує ушкодження. Я в порядку. Цар Давид (ледве чи його можна назвати слабким супротивником) поводився зовсім не так: «Я недужий та бідний, і серце моє зранене в моїх грудях» (Пс. 109, 22).

Або ж, можливо, чоловіки погодяться зі своєю слабістю, але заперечать, що отримали рану через те, що заслуговують на неї. Після багатьох місяців спільного обговорення рани Дейва, його обітниці і того, що від жінок неможливо отримати відповідь, я поставив йому просте запитання: «Що має статися, аби переконати тебе, що ти — чоловік?» «Нічого, — сказав він. — Мене ніщо не переконає». Ми сиділи мовчки, по моїх щоках текли сльози. «Дейве, ти зжився зі своєю раною, правда? Ти прийняв її повідомлення як остаточне? Ти думаєш, що твій батько мав рацію щодо тебе?». «Так», — сказав він у відповідь, не видаючи жодних емоцій.

Я пішов додому і плакав там — за Дейва, за дуже багатьох інших знайомих мені чоловіків і за себе, тому що усвідомив, що я також зжився зі своєю раною і відтоді намагаюся лише з новими проблемами давати собі раду в житті. Як кажуть, отримай по заслузі. Трагічніше за цю трагедію, котра з нами стається, є лише те, як ми з нею поводимося.

Бог несамовито відданий вам, відновленню і звільненню вашого мужнього серця. Але рана, яку ви не визнали і не оплакали, — це рана, яку неможливо зцілити. Рана, з якою ви зжилися, — це рана, що не може бути зціленою. Рана, яку ви вважаєте такою, на яку заслуговуєте, — не може бути зціленою. Ось чому Бренан Манінґ каже: «Духовне життя починається з прийняття нашого пораненого “я”». Правда? Як так може бути? Причина дуже проста: «Те, що заперечується, зцілити не можна». Але, як бачите, тут є проблема. Більшість чоловіків заперечують існування своєї рани — заперечують, що це сталося, заперечують, що їм боляче, звичайно, заперечують, що вона формує їхнє нинішнє життя. Тож ініціяція чоловіка Богом повинна відбутися дуже несподівано — дуже дивно, навіть жорстоко.