Незвичайні пригоди експедиції Барсака

Немало часу минуло, поки вражені втікачі опам’яталися. Вони були в такому глибокому розпачі, що навіть не почували дощу, який давно промочив їх до рубця. Повернутись назад і, схиливши голову, самим підставити руки під кайдани? Про це не могло бути й мови. Але що ж робити? Подолати цей залізний щит без найменшої щілини, очевидно, не було ніякої змоги. Так само годі було й думати про те, щоб перетягти човен понад загорожею. Без човна ж утеча ставала неможливою. А на берегах — ліворуч завод, праворуч — Веселі хлопці. Повна безвихідь.

— Сподіваюсь, ми тут не заночуємо? — промовив нарешті Амедей Флоранс.

— А куди ж ви пропонуєте податися? — спитав збентежений Барсак.

— Куди завгодно, тільки не до “його величності” Гаррі Кіллера, — відповів репортер. — Вибір у нас багатий, то чом би не спробувати оселитися на новій квартирі — це приміщення, здається, звуть заводом.

Справді, варто було спробувати. Можливо, в цьому куточку, такому відмінному від усього міста, їм пощастить знайти допомогу? Гірше, у всякому разі, не буде, отже риск не такий уже й великий.

І втікачі пристали до лівого берега нижче дороги, біля стіни, яка тягнеться навколо заводу. Дарма що гуркіт розбурханих стихій заглушав усі звуки, а густа завіса дошу ховала їх від людського ока, вони з великою обережністю пустилися в путь. Напівдорозі зробили зупинку, помітивши кроків за двадцять попереду кут західної і північної стіни заводу. Утікачі не зважувались іти далі, бо, придивившися краще, розгледіли на цьому розі будку; вартового біля неї не було, отже, можна було чекати, що цей останній рятувався в ній від дощу.

Порадившись і обійшовши будку ззаду, Амедей Флоранс, Сен-Берен і Тонгане навально вскочили в неї і схопили Веселого хлопця, який там заховався. Наскок був такий несподіваний, що той не встиг вжити зброю, а крик його заглушив порив вітру. Тонгане прийіс із човна вірьовку, Веселого хлопця міцно зв’язали, заткнули йому рота і поспішили далі вздовж північної заводської стіни, яка тяглася понад річкою.

Прикметною особливістю стін заводу була повна відсутність в них будь-яких виходів. І от, пройшовши ще метрів сто п’ятдесят, утікачі нарешті побачили в стіні глухі залізні ворота, а за кілька кроків від них невеличкі дверцята, теж залізні, але одностулкові і з замковим отвором. Та як відкрити їх, не маючи ні ключа, ні будь-якої відмички?

Після довгих вагань вони вже хотіли стукати в ці дверцята кулаками й ногами, коли з боку еспланади раптом появилась якась тінь. Невиразна серед потоку дощу, тінь наближалася до них. Утікачам не лишалось нічого іншого, як причаїтися в амбразурі воріт і приготуватися схопити в слушний момент непроханого перехожого. Та він наблизився так безтурботно, пройшов повз них, мало не торкнувшись, і все ж не помітивши їх, — і вони, вражені такою неуважністю, не напали на нього, а пішли за ним назирці, один за одним, в міру того як він проминав їх. І коли він, як вони й сподівалися, спинився перед маленькими дверцятами і вставив ключ в отвір, за ним стояло півколом вісім осіб, про присутність яких він не здогадувався і які уважно стежили за кожним його рухом.

Дверцята розчинились. Безцеремонно підштовхуючи того, хто відімкнув їх, утікачі кинулися слідом за ним, а останній з них зачинив їх одним поштовхом.

Вони опинилися в цілковитій пітьмі і тихий голос вигукнув трохи здивовано, і в той же час напрочуд стримано:

— Ну от! Що це має означати? Чого від мене хочуть? В чім справа?

Раптом блимнуло слабке світло, яке в глибокій темряві здалося сліпучим. Це Джейн Бакстон догадалася засвітити свій їсишеньковии електричний ліхтарик, який так придався їй у Кокоро. У снопі світла появився Тонгане і перед ним — тендітний чоловік з дуже світлим білявим волоссям, який, трохи захекавшись, сперся об стіну.

Глянувши один на одного, Тонгане і білявий вигукнули одночасно:

— Сержант Тонгане!

— Мусью Камаре!

Камаре!.. Джейн Бакстон здивувалася, почувши це ім’я, їй добре відоме — ім’я старого товариша її брата.

Тимчасом Амедей Флоранс вирішив, що слід втрутитися. Він зробив крок наперед і опинився в смузі світла.

— Пане Камаре, — сказав він, — мої товариші і я хотіли б з вами поговорити.

— Немає нічого простішого, — відповів Камаре незворушно.

Він натиснув на кнопку, і під стелею спалахнули електричні лампочки. Утікачі побачили, що стоять у порожній кімнаті із склепінням, очевидно, якомусь вестибюлі.

Марсель Камаре розчинив двері, за якими починалися сходи, і сказав дуже просто, даючи дорогу:

— Прошу вас, ввійдіть!