Оповідання та повісті, окрушини

Не була я, здається, ніколи лінивою, але тепер ще ревніше взялася за книжку. Наука стала для мене розрадою і єдиною надією на майбутнє.

З роками я багато дечого почала розуміти, багато про що здогадуватися.

Чувала я між подругами, що тепер щораз важче українцеві дістати вчительську посаду. Коли хто має протекцію у шкільній кураторії, то ще може сподіватися на роботу, але ні в якому разі не в українському селі, а десь у корінній Польщі, на Мазурах.

Я буквально умлівала від таких вісток. В мене починалися сильні нервові болі.

Як же це так? Чому така несправедливість? Звідки ця страшна кривда?

В такі хвилини я вже не думала про себе. Мама, моя бідна мама, що вона скаже, коли її доня замість посади дістане реєстраційний номерок з порядковим числом «безробітна»?

Примара такої можливості була така страшна, що я закривала вуха й очі, але все-таки сподівалася.

Ще пильніше, ще ревніше візьмусь за учобу. Закінчу семінарію на «відмінно», і, може, там, угорі, не відкинуть учительки з таким свідоцтвом… Блаженні віруючі…

Семінарію я закінчила справді на «відмінно».

О, незабутня хвилина прощання зі школою, подругами, а може, і з юністю! Ми, вже зрілі, майбутні вчительки, стояли струнко, а старенький директор виголошував перед нами останню промову.

Зворушливим голосом говорив він нам про благородні, почесні обов'язки вчителя на селі, про найвищу на світі любов — любов до свого народу. Говорив — і не смів очей звести на нас.

Він знав, що його щиро сприйняті нами слова, на жаль, тільки пишні фрази, бо до вчителювання по рідних селах нас ніхто не допустить, а любов до народу буде залічена нам за найтяжчу з провин і стане найголовнішою перешкодою на нашому життєвому шляху.

Проте юність завжди відзначається тим, що в неї світлі думки беруть верх над чорними.

Навіщо так глибоко тривожитися за майбутнє? Найважливішим тепер є те, що я нарешті маю патент на вчительку (та ще з якими оцінками) і завтра вдосвіта їду, — не їду, а лечу до своєї матусі, до тітки, до своїх близьких на село.

Мама, хоч я й не телеграфувала їй, чекала мене.

О материнське серце, скільки в тебе пар вух, скільки в тебе пар очей!

По селу миттю розширилась чутка, що приїхала Маріїна вчителька. Незважаючи на пізню пору, почали сходитися до нас далекі й близькі родичі. Це ж бо неабияка подія сталася в їхньому житті! Вдова Марія вивчила дочку на паню.

Мама, як на сватанні, послала по горілку (скільки тижнів відкладала вона копійку по копійці для цього свята?), зарізала півня, мовляв, квочки цього року і так не буде насаджувати, і вже почалися балачки про те, в якому селі я одержу посаду, — хоч би недалечко від нашого. А який там шкільний будинок? А в кого я житиму? Хоч би на якихось добрих людей натрапити…

Добрих, добрих, треба ще, щоб і делікатні були, бо матимуть справу не з ким-небудь, а з учителькою.

— Чуєте, братове, а мо', зібрати громаду та й піти до шкільного інспектора просити, щоб надав дівчині посаду таки в нашому селі?

— Та як думаєте? Певно, певно, що це було б найкраще, і неодмінно треба зробити так…