Оповідання та повісті, окрушини
- Автор: Вильде Ирина
- Серия: ТВОРИ В П'ЯТИ ТОМАХ #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Оповідання та повісті, окрушини». Краткое содержание книги:
Іноді було таке враження, ніби перед твоїми очима рушає в щасливу путь уквітчаний, заповнений ровесницями поїзд твоєї юності, а ти стоїш на пероні й не можеш приєднатися до гомінливого гурту, бо не маєш кількох копійок на квиток.
Нікуди я не ходила і людей небагато знала, проте якогось дня і до мене прийшло кохання. Крадькома, навшпиньках прийшло воно в моє серце, і вже несила було його прогнати.
А втім, навіщо проганяти цього передвісника людської весни, цього її посла, близького нашому серцю? Кажуть, весна тільки раз красна.
Я й сьогодні не знаю, чи був він насправді гарний, чи так тільки здавалося моїм закоханим очам. Та це й не важливо, який він був з обличчя. Я знаю тільки те, що він був якийсь інакший, ніж решта хлопців. Мені важко було навіть визначити особливість його натури. Я тільки відчувала, що він глибший і внутрішньо повніший за своїх ровесників. Його прозивали жартома «Сковородою», і це теж надавало йому чогось незвичайного. Він був тим, кого я могла кохати. Я кохала його за все добре і за все погане, що було в ньому. Я не могла припустити навіть думки, що ми могли б коли-небудь розійтись. Кожна зустріч, хоч нечасті і випадкові були ці зустрічі, ріднила нас все більше і більше.
Але і тут, у цьому чистому зв'язку двох закоханих сердець, іноді дошкульно давався взнаки брак «дрібних».
Мені минав сімнадцятий, і я була закохана. Як вже іноді хотілося прикрасити себе якоюсь брошкою, якоюсь стрічкою, хоч мій хлопець і без того не міг надивитись на мене.
Яке це звичайне, яке це властиве всім сімнадцятилітнім бажання, та яке недосяжне воно було для мене тоді!
А втім, моє горе прийшло саме з цього боку!
Одного разу зустрічає мене мій любчик холодно, майже похмуро. Навіть руки не подав. Ідемо пліч-о-пліч і мовчимо. Що сталося? Б'юсь думками і ніякої, хоч би найменшої провини за собою не почуваю. Може, плітки якісь, чи що? А коли так, то чому не спитає просто, від серця, а йде, мов чорна хмара, і тільки мучить і мене, і себе?
А тут спільна дорога щораз зменшується. Ще поворот біля парку, ще один квартал — і вже будинок, де я живу, — перед ним треба нам прощатися.
Щось не схоже на те, що мій хлопець першим проламає льодову мовчанку, а наша спільна дорога скорочується на очах.
Зупиняюсь. Він зупиняється теж.
— Миколо, що сталося?
Глянув на мене, як на чужу людину. Ой, як боляче від такого холодного погляду дорогих очей!
— Я думав, що ти трохи інша, а тепер бачу, що всі ви з одного тіста зліплені.
— Але що сталося? — забуваю я про дівочу гордість і мало не руками чіпляюсь за нього. Наче відчувало моє серце, що це остання наша зустріч.
— Чому ти не була в суботу в Орисі на вечірці?
«Любий! Коханий! Тільки й усього? Не була, бо… але не можу тобі сказати, що єдині мої черевики були в ремонті».
— Я не могла бути, Миколо.
— А я тебе так просив…
— Я дійсно не могла!
— А я знаю причину, чому ти «не могла».
Кров миттю вдарила мені в обличчя. Пізніше я зрозуміла, що бідність — не ганьба й не сором, а зло, зумовлене соціальними причинами. Але тоді закоханій сімнадцятилітній дівчині признатися, що в неї нема черевиків — це понад силу. Мені ж так хотілося бути гарною, пишно вбраною, захопити, засліпити його, а тут маєш: краля без черевиків, чи пак — у латаних черевиках!
— Все ясно, — каже мені Микола сухим, наче в когось запозиченим голосом. — Коли Славко мені це сказав, я вірив і не вірив, але тепер твоє збентеження тільки підтверджує те, що говорив мені товариш.
Відчуваю, що якась хмара збирається над моєю головою.
Адже в справу замішався Славко. Славко — паничик, вітрогон, людина без глибоких почувань, для якої нема нічого в світі святого.
— І що тобі сказав… той Славко? — питаю я і не зводжу очей з його обличчя. Дивлюсь і бачу, як це дороге, рідне обличчя наливається незнайомою і не зрозумілою мені злістю.
— Казав, що ти не прийшла, бо соромилась перед дівчатами кавалера в старому костюмі.
Піт зросив йому чоло. Незграбно витерся долонею.
— Я цього не казала, я цього не могла сказати, бо я так не думаю, — вже не виправдувалася, а просила я.
— Правда? — спитав ще недовірливо, але вже з проблиском надії в очах.
— Правда, Миколко.
Ми дійшли вже до брами будинку, в якому я жила.
— І доведеш мені, що той паршивець Славко набрехав?
— Доведу, — якось непевно (це вже я сама чула) промимрила я.
— Коли ти справді не соромишся мене, то будь сьогодні в театрі на виставі «Маруся Богуславка».