Оповідання та повісті, окрушини
- Автор: Вильде Ирина
- Серия: ТВОРИ В П'ЯТИ ТОМАХ #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Оповідання та повісті, окрушини». Краткое содержание книги:
— Чи ти погодилася б учити синка доктора Скалозуба?
— Котрий клас? — питаю, затамувавши подих.
— Перший.
Промайнула надія на порятунок.
— Добре, — кажу і сама чую, як мій голос з радості стає іншим. — Але чи буде ще вільне те місце?
Товариш мій лукаво мружить очі:
— Місце буде вільним, бо, власне, я вчу тепер того хлопчиська.
— І відмовляєшся від заробітку? — нічого вже не розумію я.
— Ти здивована? — сміється він. — Так уяви собі, що я справді відмовляюся від двадцяти злотих місячно за лекції в доктора.
— Чому? — питаю несміливо. Мимоволі згадується прислів'я: «На тобі, небоже, що мені негоже».
— Чому? А тому, що хлопчисько зіпсований мамунцею до крайніх меж, а тут ні посварити, ні покарати одинака не можна, бо то панська дитина. І мені платять за те, щоб я терпів усякі химери того панича.
Ми умовилися, що я дам згоду стати на його місце.
Ні, ніколи не забуду я першої зустрічі з панею докторовою. Пізніше я довідалась, що ота докторова — дочка якогось бориславського комерсанта-вискочня, яка ледве підписатись уміє.
Тоді стала передо мною присадкувата, з високими грудьми, з примруженими очима, вся в якомусь яскравому жінка (страшенно хочеться сказати «баба») і промовила гортанним голосом:
— То паннунця буде мого Юльця вчити?
Кров ударила в обличчя. Яка я для неї «паннунця»? Я була ученицею семінарії і мала право вимагати, щоб до мене ставилися з повагою. Та ба! Все вирішували двадцять злотих, які мали допомогти мені досягти моєї мети — стати вчителькою в рідному селі, і тому треба було, як то кажуть, сховати гонор до кишені.
— Мій Юльцьо вчиться вдома, бо я не хочу посилати його до школи, щоб він не набрався там поганих звичок від різної голоти. Паннунця розуміє мене?
— Розумію.
— Мій Юльцьо дуже хороша дитина, але любить попустувати. Та дитині й належить трохи подуріти. Чи не так?
— Так.
Так, бо мені конче потрібні щомісячні двадцять злотих. І тому я буду все «розуміти», всьому притакувати, шановна пані.
— Я гадаю, що під час того, як дитина читатиме, ви зможете, скажімо, допомогти служниці у церуванні панчіх чи латанні білизни. Для вас це нічого, а для нас буде допомога. Згода?
— Добре.
Двадцять злотих… Двадцять злотих…
— За це паннунця одержуватиме, як і попередник її, підвечірок і п'ятнадцять злотих.
— П'ятнадцять? — мимоволі вихоплюється у мене з уст.
Докторова всміхається єхидно:
— О, я бачу, паннунцю вже хтось поінформував, що пан Зелений одержував по двадцять злотих. Зате Юльцьо мав студента за вчителя.
— А яка тут різниця? — спитала я. Все в мені вже кипіло і бунтувалося проти несправедливого, дикого поділу людей.
Докторова мало не образилася:
— Та хіба ж паннунця не розуміє різниці? Студент — то мужчина, якась повага, а дівчина, нема чого ображатися, — тільки дівчина.
Сльози обурення виступили на моїх очах. Той «мужчина» був тільки на рік старший за мене, але тому, що був чоловічого роду, мав, на погляд пані докторової, повагу, одержував щомісяця на п'ять злотих більше за мене, і ніхто не пропонував йому під час уроків церувати шкарпетки для пана доктора.
— Чого це ви наче отетеріли? Тут нема про що багато думати. Або залишаєтеся в мене, або ми пошукаємо когось іншого.
— Залишаюсь, — ледве чутно прошепотіла я.
Іншого вибору не було.
На щастя, я зуміла якось підійти до хлопця. Це була гарна дитина, тільки вкрай розбещена батьками, яким у голові все переверталося від панськості.
П'ятнадцять злотих, які я дістала за навчання Юлька, дали мені змогу змінити квартиру. Разом з двома подругами я оселилася в однієї вдови, яка з того й жила, що тримала квартирантів.
Життя моє стало легшим, але радості в ньому прибуло небагато. Мені вистачало на хліб, але я не могла нічого купити до хліба. Мені вистачало на шнурки до черевиків, але ніколи — на стрічку до волосся. Я могла заплатити місячний внесок до шкільного наукового гуртка, але ніколи не могла дозволити собі піти в кіно чи театр.
Усіх цих невеличких, але таких незабутніх, таких неповторних розваг молоді, як кіно, театр, прогулянка за місто чи танці під патефон, була позбавлена моя юність, бо хоч все це й вимагало копійчаних видатків, але й тих копійок у мене не було.
— Ходімо з нами до Орисі. Мама їй дозволила запросити хлопців, заведемо патефон…
— Ідіть самі, я не маю в чому…
— От дурненька, ти тільки купи до своєї синьої сукенки білий комірець і побачиш, який в тебе гарний вигляд буде.
Власне, про той комірець, про тих кільканадцять копійок і мова. Я не знала, звідки їх узяти.