Гра в королеву

— Точно? — нарешті підняла голову.

— Факт. Ходімо пити каву.

У вестибюлі на великому столі стояв диво-апарат, що видавав кожному бажаний напій: каву, какао і гарячий шоколад. Тістечка також були на будь-який смак. Маруся аж розгубилася. Дивилася на таці й не могла зважитися на щось одне.

— Візьміть оцей шоколадний круглячок, — запропонувала Світлана, показуючи рукою на гірку шоколадних тістечок. — Неймовірно смачні! Я вже не одне знищила.

— І це правильно — ворогів треба знищувати. Але бажано, щоби це робили інші жінки, — пожартувала Маруся.

— А ви оці смачнючки маєте за ворогів? — здивувалася Світлана.

— Ну, не за друзів точно.

— І завдяки цьому у вас такий бездоганний вигляд? — глянула оцінююче на Марусину талію. — Ось що значить — знати ворога в лице.

— І ви, пані Світлано, судячи з вашого вигляду, дуже розбірливі у виборі. Жоден солодкий ворог не здатен зруйнувати стовідсоткову гармонію вашого образу.

— Ось ми й обмінялися компліментами, — всміхалася Світлана. — То чи допоможете знищувати ворога?

— Як не допомогти… — взяла тістечко Маруся.

— Не пошкодуєте…

— О, яка смакота! — надкусила. — Отак би до вечора знешкоджувала…

Жінкам було легко у спілкуванні. Вони переходили з теми на тему, і чоловіки, спостерігаючи за ними, навіть не сміли втручатися. Маруся, судячи з їхньої розмови, зрозуміла, що Світлана ще буде й генералом. І це звання вона отримає не за якісь принади чи зв’язки, а за свій неймовірний розум і сильний характер. Як Маруся шкодувала, що навіть сотої частки не має в характері того, що носить у собі цей справжній полковник.

— Приємно з вами спілкуватися, Марусю. Дуже, знаєте, люблю розумних жінок. Признаюся, з першого погляду не визначила. Подумалося спершу — як ця лялечка сюди потрапила і навіщо їй ця гра. Думала, що ви, крім кокетства, нічого й не маєте. Все-таки перше враження може бути оманливим… І ось за багато років уперше подумала, що не проти завести з жінкою дружбу.

— А у вас, що — нема подруг? — здивувалася Маруся.

— Уже років із десять…

— А що з ними трапилося?

— Знешкодила, як тістечка, — розсміялася Світлана.

— Тобто — з’їли? І я вам вірю, — підтримала жарт Маруся. — Значить, вони заробили.

— Заробила одна… — похитала головою жінка.

— А з’їли всіх?

— Ні, з’їла одну, а решту — понадкушувала…

— Я так розумію, у вас була сумна історія…

— Так… Історія — це те, що вже було…

— Ви про це намагаєтеся не згадувати?

— Тепер уже не намагаюся. Просто не згадую. Відійшло… Іншого разу спаде на пам’ять, як призабутий сюжет старого кіно. Жодного хвилювання…

— Я не смію просити переказати сюжет… Хоча, зізнаюсь, інтерес зростає…

— Присядьмо, — Світлана показала рукою на диван. — Я розповім вам… Можливо, для майбутнього застереження.