Гра в королеву

— Але… Але, Марусю, ви щойно розшифрували підтекст мого життя. І я ніяк не втямлю, як вам вдалося після кількох випадкових зустрічей так чітко зчитати давній палімпсест. Я сам не міг його збагнути…

— Могли, Вікторе. Але ви підсвідомо чи свідомо вибрали такий шлях. Самі від себе сховалися в кокон. Відчуття провини перетворило вас на лялечку, воно паралізує, не дає почуватися вільним. Ви наче й живете повноцінним життям — кар’єра, друзі, жінка (хоч і чужа), а повноти не відчуваєте. Вас постійно переслідує минуле.

— А вас, Марусю?

— І мене, — подивилася пильно в очі. — Але цієї ночі я закрила завісу в минуле. Знаєте, відчула таку легкість.

— Я теж хочу закрити завісу. Допоможіть.

Слова Віктора прозвучали так щиро і, навіть, благально, що Маруся підвелась і якусь хвилину замислено розглядала його. Раптом відчула незбагненну відповідальність за цього дорослого кремезного чоловіка.

— Дай руку! — перейшла на ти.

Взяла за простягнуту руку і повела ближче до моря. Місячна дорога трохи змінила радіус — дальній край ближче підтягнувся до високого скелястого берега. Море зачаїлось і лише злегка погойдувалося під їхніми поглядами. Вони підійшли до нього впритул, щоби вчинити таємний ритуал, який вигадала Маруся.

— Ти щойно вкотре пропустив через себе найболючішу подію життя, що не давала заспокоєння. Виповів мені найбільший свій біль. Цей краєвид, бачиш, — показала перед собою рукою, — і є завіса. Аліса залишилася за нею. Їй добре по той бік. Бо кому дуже погано, той шукає шляху додому. Дозволь їй бути там. Опусти завісу і почни нове життя — по цей бік.