На схрещених дорогах

ЗАХРИСТІЯ

Вранці прийшлось далі міркувати, як жити в цій «захристії». Отже наша річ — роздобути світло. І тут не легка була справа з старими. Впирались, що не треба. Прийшлось знову апелювати до священних осіб і щойно коли священик сказав, що гріх людям боронити світла, яке є від Бога — погодились на світло, а ще коли ми заявили, що зробимо це своїм коштом, мало того, що будемо платити за цілий дім, аджеж світло всюди було, окрім нашої кімнати.

Так отже через два-три дні ми все ж добились електрики. Зробив її теж наш чоловік, що працював монтером у німецькій фірмі — Любченко. Ще якийсь час прийшлось ховатися з електричною плиткою, бо й варити не вільно було між святощами. Але вже сама наявність світла була великим добром, і пам’ятаю, яка це була радість і як нам проясніло в захололих душах, коли в «захристії» перший раз засяло світло.

Каву ми варили в кухні у старих, але завжди діставали холодну, бо їм було шкода палива. Палили трісками під дірою, в якій стреміли вічно закурені горщики. А вони ж мали свій ліс… Тож коли ми заявили, що зваримо собі снідання в хаті, не перечили — була ощадність.

І знову свято: гаряча кава на снідання. А в хаті немає більше як 7–8 ступенів Ревміра! Потім я привела з оселі знову когось зі своїх до направи вікон. Філько позичив пилку, рубанок, і якийсь мудрагель, з професії муляр та всезнайко, що говорив по-російськи, допомагав допасовувати вікна. Усе йому було непотрібне і на все наплювать. Все ж вікна стали замикатись, і в хаті стало аж 11 ступнів Ревміра. Потім прийшли сусіди і зрубали дві старі груші перед вікнами. Діялось це в тайні перед Колеттою, бо груші мали п’ятдесят років, і садив їх батько з якоїсь нагоди, і Колетта була до них дуже прив’язана. Потім уже груші лежали порубані, і Колетта ходила біля них з своїм блаженним усміхом людини з того світу та навіть допомагала рубати. Сестри показували пальцем на її чоло. Але ж вона робила враження «Божої людини» вже не з того світу, проте її усміх і дитяча ввічливість були милі, і я полюбила її. Хронічні ревматизми позбавили її свободи рухів, тож повзала поволі на двох ціпках. Алеж з її обличчя не сходив блаженний усміх і рум’янці молодої дівчини, хоча обличчя було посіяне сивим мохом. З нього дивились довірливо й прихильно сині очі.