На схрещених дорогах
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Друкарня видавництва Миколи Денисюка
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На схрещених дорогах». Краткое содержание книги:
Другою поширеною мовою була італійська. Італійців-робітників було багато, вони вели себе голосно й сміливо, як недавні союзники. Нині, хто з них не погодився вступити до війська, працював як вони казали «остарбайтером». Але «ости» це були тільки наші люди, що мали найменші права. Чути було й французьку мову, часом котрусь із слов’янських мов: польську, хорватську чи сербську. Серед мішанини чужих мов часто недочувалось німецької. Німецька молодь вся була на війні, так дівчата як і чоловіки. Мільйони чужинців працювали за них і на них.
За фабриками була територія південнотірольського виселку. Тут жив, так би мовити, інший тип українця. Це були здебільша галичани, дома інтелігенти, яких ще у Відні завербував якийсь інженер Госп до будови при цім виселку. Давав їм дуже добрі умови, бо те, чого не можна було дістати: мешкання в тих нових будинках, розмірно легку працю — зарплату за тарифом. Там жили оці мої ясноволосі Сапруни з донею, жили Грабарі та декілька інших сімей та студентів. Там теж зажив Радюк з своїми дітлахами, як його таки викинули з магістрату. Жили здебільша в зовсім неготових домах, без сходів, вихідників, підлог. Але й ті доми, що мали тільки мури й дах, були вже електрифіковані й мали дуже гарні електричні кухні, пристосовані теж для палива. Цей виселок був на самій поверхні довгого схилу втиснений щораз вище між дві відноги Гогемунди, тому він був досить високо і найкращий в Тельфсі. Тут уже не було почування такої тісноти, як у долині. А Едер трохи віддалився, в міру, як виселок пішов углиб провалля. Ці тут жили інакше й краще від інших. Вони вже не були в неволі всесильних баверів, тільки найчастіше діставали житло безпосередньо від підприємця і були зовсім самостійні. Працювали як усі під кінець війни — аби до вечора. Зрештою відпочивали під час сполоху, йшли собі до лісу «організувати» дерево, до бункеру, чи до хати. З цього кінця публіка загалом мало рухалась під час сполоху, не вірячи що їх мав би хтось непокоїти. Та до фабрики Пішля від перших домів було може 5 хвилин ходу…
Тут я заходила часом відпочити. Вітали мене прихильно чоловіки в гарних, чистих комбінезонах, в беретах, спершись на лопату або десь біля тачки. Її часом треба було теж потягати… У вільний від праці час вони були гарно одягнені їхні чисті руки не зраджували чорноробів. Позатим займались паскарством: ходили по селах і міняли на харчі різні привезені речі. Їхні жінки були добре відживлені, усміхнені привітно й задоволені. Так, часто я дивилась, як Сапруниха грається з донею або готує харчі, щебечучи, або як Грабариха вештається справно, не вважаючи на свою вагітність і повноту, вся рум’яна й задоволена з свого малого чоловічка і малого світика в цій кімнатці. Я заздрила тим жінкам. Їм не бракувало нічого в житті, і вони були такими жінками тут, як і дома. Ніяких комплексів, ніяких фабрик, чи чого там. Візочок і чоловік, дім і харчі. Це були молоді матері й молоді дружини.
Вкінці я заходила до Радюків, що жили під кінець війни в зовсім не готовому будинку в підвалі. Було вогко й «бетоново» — всюди свіжий бетон. Але їм стало просторо, позастелювали долівку мішками й мали своє вогнище. Лідка далі малювала-мріяла, хлопець ганявся кудись з старшим дівчатком. Він, Радюк, якого викинули з праці, бо був надто розумний і надто небезпечний для цього законспірованого лябору, добував харчі для родини без труду. Вона казала: «мне нікагда в жізні не било так харашо жить, как теперь», а коли я його питала, як дає собі раду, казав «вовка ноги годують», що мені дуже припало до вподоби. Після розвалу ноги таки й добре прогодували цілу цю вовчу родину, коли в людські руки пішло Пішлівське майно…