Зона покриття

— Це було просто неймовірно, сер, — сказав Клай. Якось непомітно він почав звертатися до директора, як Джордан. Том та Аліса також. — Спасибі.

— Так, — закивала головою Аліса. — Дякую. Ніколи в житті я не з'їдала одразу два гамбургери — принаймні таких великих точно ніколи.

Була третя година наступного дня. Вони сиділи на задньому ґанку Читем-лоджу. Чарльз Ардай — Директор, як називав його Джордан, — приготував гамбургери на маленькому газовому грилі. Він сказав, що м'ясо можна їсти без побоювання, бо генератор, від якого живилася морозилка у кафетерії, працював до полудня вчорашнього дня (і справді, пиріжки, які вони дістали з холодильника, принесеного Томом та Джорданом із буфетної, були вкриті інеєм і тверді, як хокейні шайби). Він сказав, що смажити м'ясо, мабуть, безпечно до п'ятої години, хоча розважливіше було б пообідати раніше.

— Вони можуть почути запах їжі? — запитав Клай.

— Скажімо так: у нас немає ніякого бажання дізнаватися, чи це правда, — відказав Директор. — Чи не так, Джордане?

— Так, сер, — сказав Джордан і відкусив шматок другого гамбургера. Він жував уже повільніше, але Клай думав, що малий впорається з завданням. — Нам потрібно бути всередині, коли вони прокинуться і коли повертатимуться з міста. Вони ходять саме до міста. Просто спустошують його, як птахи викльовують до останнього зернятка поле з зерновими. Так каже Директор.

— Коли ми були у Молдені, то вони поверталися додому зграями раніше, — зауважила Аліса. — Правда, ми не знали, де їхній дім. — Вона не відводила погляду від таці з чашками пудингу. — Можна мені це?

— Авжеж. — Директор підштовхнув тацю ближче до неї. — І ще один гамбургер, якщо маєш бажання. Треба все з'їсти, а то зіпсується.

Аліса застогнала і заперечно похитала головою, але чашку з пудингом взяла. І Том також.

— Здається, вранці вони йдуть в один і той самий час, але тепер повертаються додому пізніше, — задумливо сказав Ардай. — Чому б це?

— Важко чимось розжитися? — висловила припущення Аліса.

— Можливо... — Він востаннє відкусив шматок гамбургера, а потім охайно прикрив залишки паперовою серветкою. — Як ви знаєте, зграй багато. У радіусі п'ятдесяти миль їх може бути не менше дюжини. Від людей, що йшли на схід, ми дізналися, що зграї є у Сендауні, Фремонті та Кандії. Вдень вони майже безцільно нишпорять у пошуках їжі, а може, й музики, а потім повертаються туди, звідки прийшли.

— Ви це напевно знаєте? — уточнив Том. Він покінчив з однією чашкою пудингу і взявся за наступну.

Ардай похитав головою.

— Нічого не можна сказати напевне, пане Маккурт. — Його волосся, що звисало довгими сивими пасмами (точно волосся професора англійської мови, подумав Клай), трохи розвіював спокійний полуденний вітерець. Хмари зникли. Із заднього ґанку відкривався гарний вид на кампус, поки що безлюдний. Джордан регулярно робив обхід навколо будинку, щоб розвідати ситуацію на схилі, який спускався до Академічної авеню, і доповідав, що там також усе тихо. — Ви не бачили інших їхніх нічліжок?

— Ні, — сказав Том.

— Але ми йшли в темряві, — нагадав йому Клай, — а нині ж темно, хоч око виштрикни.

— Так, — погодився Директор. Його голос лунав майже сонно. — Як у le moyen âge. Переклади, Джордане.

— У середні віки, сер.

— Добре. — Учитель поплескав учня по плечу.

— Навіть великі зграї можна було легко пропустити, — сказав Клай. — Їм би навіть ховатися не довелося.