Зона покриття
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Клуб сімейного дозвілля
- ISBN: 966-343-442-2
- Переводчик: Любенко Олена
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Зона покриття». Краткое содержание книги:
Старий знову згорбився над своєю палицею, але потім побачив Клая, Тома та Алісу, які наближалися, й ще раз розправив плечі. Здавалося, що він от-от покличе їх, але потім, очевидно, передумав, бо вирішив, що його викладацький метод не спрацьовує. Замість цього він ткнув свого напарника у ребра кінчиком палиці. Хлопчик розпрямився з диким виразом на обличчі, а за їхніми спинами, там, де в темряві бовваніли цегляні будівлі, розташовані на схилі пологого пагорба, «Забери мене на місяць» змінилася таким само млявим виконанням композиції, яка колись, можливо, називалася «Я тебе забуду».
— Джордане! — наказав старий. — Твоя черга! Запроси їх!
Хлопчик на ймення Джордан здригнувся, блимнув очима на старого, тоді перевів похмурий недовірливий погляд на трійцю нових незнайомців, що наближалися. Клаєві згадалися Шалений Заєць й Сонько з «Аліси у країні чудес». Може, й дарма — швидше за все, що дарма, — але він був дуже втомлений.
— Та ці такі самі, сер, — сказав хлопчик. — Вони не зайдуть. І ніхто не зайде. Ми спробуємо знову завтра вночі. Я хочу спати.
І тут Клай зрозумів, що, незважаючи на втому, вони з'ясують, що потрібно старому... тобто якщо Том і Аліса категорично не відмовляться. Частково через те, що супутник старого нагадав йому Джонні, так, але переважно тому, що малий вже зневірився і твердо вирішив, що нізвідки чекати допомоги у цьому не-надто-прекрасному новому світі — він і той, кого він називав сером, були самі по собі, тому що тепер це було нормально. Тільки якщо це правда, то невдовзі могло виявитися, що не залишилося нічого вартого порятунку.
— Давай, — заохотив його старий. Він знову штрикнув Джордана кінчиком палиці, але не сильно. Не боляче. — Скажи їм, що ми можемо надати їм притулок, у нас багато місця, та спочатку вони мусять дещо побачити. Комусь треба це побачити. Якщо вони теж відмовляться, тоді на сьогодні буде все.
— Добре, сер.
Старий посміхнувся, оголивши повний рот здоровенних, як у коня, зубів.
— Дякую, Джордане.
Не виявляючи жодного ентузіазму, хлопчик поплентався до них, запорошені черевики човгали по землі, а сорочка стирчала з-під светра. В одній руці він тримав ліхтаря, що тихенько шипів. Під очима у дитини від недосипання були темні кола, а волосся давно треба було вимити.
— Томе? — мовив Клай.
— Побачимо, що йому потрібно, — вирішив Том, — бо я так розумію, це потрібно насамперед тобі, але...
— Панове? Перепрошую, панове?
— Секундочку, — сказав Том хлопцеві й знову повернувся до Клая. Його обличчя спохмурніло. — Але за годину почне світати. Може, навіть раніше. Тож краще було 6, аби слова старого виявилися правдою щодо місця, де ми можемо зупинитися.
— О, так, сер! — втрутився Джордан. У хлопчика був такий вигляд, ніби він не хоче ні на що сподіватися і нічого не може з собою вдіяти. — Повно місця. Сотні спалень, не кажучи вже про Читем-лодж. Минулого року там зупинявся Тобіас Вольф. Він читав лекцію за своєю книжкою «Стара школа».
— Я читала, — вражено сказала Аліса.
— Хлопці, у яких не було мобільних, усі повтікали. А ті, у кого були...
— Ми знаємо, що з ними сталося, — сказала Аліса.
— Я стипендіат. Жив у Головеї. У мене не було мобільного. Коли мені треба було подзвонити додому, то доводилося просити у старости, і всі хлопці кепкували з мене.
— Схоже, ти, Джордане, став тим, хто сміється останнім, — сказав Том.
— Так, сер, — відповів він шанобливо, але у світлі ліхтаря, що шипів, Клай не помітив, щоб він сказав це зі сміхом, а відчув тільки скорботу та втому. — Чи не були б ви такі ласкаві підійти й познайомитися з Директором?
І незважаючи на те, що він сам, безперечно, був страшенно втомлений, Том відповів з абсолютною ввічливістю, наче вони стояли на сонячній веранді — наприклад, на організованому батьківським комітетом чаюванні, а не на засміченому узбіччі Академічної авеню о чверть на п'яту ранку.
— Ми зробимо це із задоволенням, Джордане.
— Переговірні пристрої диявола — ось як я їх називав, — сказав Чарльз Ардай, який двадцять п'ять років був деканом факультету англійської мови в Академії Ґейтена й на час Імпульсу виконував обов'язки директора Академії. Зараз він навдивовижу спритно долав підйом, шкандибав, спираючись на палицю, та тримався тротуару, щоб не вступити в річку помиїв, які вкривали під'їзну алею до Академії. Джордан сторожко йшов за ним, а трійця позаду. Джордан нервував, що старий може втратити рівновагу. Клай побоювався, що у чоловіка станеться серцевий напад, бо той водночас говорив і видирався на схил, хай навіть на такий пологий.
— Звісно, я говорив це несерйозно — то був жарт, розіграш, комічне перебільшення. Та насправді мені ніколи не подобалися ці штуки, особливо в академічному середовищі. Я міг би заборонити їх використання у школі, але, ясна річ, мене ніхто б не слухав. Це все одно що приймати закони, які забороняють приплив, чи не так? — Він кілька разів важко видихнув. — Мій брат подарував мені мобільного на шістдесятип'ятиліття. Я його розрядив... — Видих, вдих. — І більше ніколи не заряджав. Вони випромінюють радіацію, ви це знаєте? Так, крихітними дозами, але все ж таки... джерело радіації так близько від голови людини... від мозку...
— Сер, вам варто почекати, поки ми доберемося до Тонні, — сказав Джордан. Він підхопив Ардая, коли палиця ковзнулась на гнилому недогризку фрукта і Директор на якусь мить під небезпечним кутом накренився на лівий борт.
— Мабуть, так буде краще, — підтримав хлопчика Клай.
— Так, — погодився Директор. — Тільки... я ніколи не довіряв їм, ось що я хочу сказати. До свого комп'ютера я ставився зовсім інакше. До нього я тягнувся, мов качка до води.
На вершині схилу головна дорога кампусу розходилася у вигляді літери Y. Ліворуч — вела до будівель, у яких, швидше за все, розміщувалися спальні. Права вела у напрямку лекційних корпусів, групи адміністративних будівель та арки, що білим сяйвом мерехтіла у темряві. Під нею пропливала річка сміття й викинутих обгорток. Директор Ардай повів їх у той прохід, старанно оминаючи сміття, а Джордан притримував його за лікоть. Музика — тепер Бет Мідлер співала про «Вітер під моїми крилами» — йшла з-за арки, і Клай побачив, що серед кісток і порожніх пакетиків з-під чіпсів валяються компакт-диски. У нього з'явилося якесь неприємне передчуття.
— Гм, сер? Пане директор? Може, нам варто просто...
— З нами все буде гаразд, — запевнив його Директор. — Ти грав у музичні стільці, коли був дитиною? Авжеж, грав. Так от, поки музика грає, нам нема про що турбуватися. Ми глянемо одним оком, а тоді підемо до Читем-лоджу. Це резиденція директора. Менш ніж у двохстах ярдах від Тонні-філду. Запевняю вас.
Клай подивився на Тома, а той у відповідь знизав плечима. Аліса кивнула.
Джордан випадково глянув на них (досить занепокоєно) і став свідком цієї мовчазної наради.
— Ви повинні це побачити, — сказав він їм. — Директор має рацію. Поки не побачите, не зрозумієте.
— Що побачимо, Джордане? — запитала Аліса.
Але Джордан тільки подивився на неї — великими юними очима з темряви.
— Почекайте, — сказав він.
— А хай йому грець! — вирвалося у Клая. У голові ці слова звучали як голосний зойк, викликаний здивуванням та страхом — може, з дещицею гніву, — але назовні вийшло щось більш схоже на п'яне скиглення. Частково це могло зумовити те, що в такій близькості музика гриміла майже так само гучно, як і на тому давно минулому концерті «AC/DC» (хоча Дебі Бун з її солоденьким школярським виконанням пісні «Ти світло мого життя» навіть на повній гучності не витримувала порівняння з «Дзвонами пекла»), але в основному це по-справжньому шокувало. Він гадав, що після Імпульсу та їхньої втечі з Бостона готовий до всього. Виявилося, що помилявся.
Клаю здавалося, що такі приватні середні школи, як ця, не опускалися до чогось настільки плебейського (і такого касового), як футбол, але вочевидь тут він відігравав велику роль. Трибуни, що височіли по обидва боки стадіону Тонні-філд, виглядали так, наче могли вмістити тисячу вболівальників, і були прикрашені транспарантом, який тільки зараз мав не найкращий вигляд через дощову погоду, що трималася останніми днями. На дальньому кінці поля стояло майстерно зроблене табло, по якому вгорі бігли великі літери. У темряві Клай не міг розібрати, що там написано, хоча цілком можливо, йому б це не вдалося навіть удень. Світла було досить, щоби побачити сам стадіон, і лише це мало значення.