Зона покриття

Увагу Клая привернув дзвоник фургона з морозивом. Машина стояла навпроти готелю «Пори року» (навіть шикарнішого за «Коплі-сквер») поряд із парком Бостон-Коммон, що простягався уздовж Бойлстон-стрит на два-три квартали по цей бік вулиці. На фургоні кольорами веселки над малюнком, що зображав танець двох ріжків морозива, були надруковані слова «МІСТЕР СОФТІ». Довкола віконця скупчилися трійко дітлахів, які з таким нетерпінням чекали, коли ж їм дадуть смакоту, що аж покидали шкільні портфелі собі під ноги. За ними стояла жінка у брючному костюмі, яка тримала на повідку пуделя, і двоє дівчат-підлітків у джинсах з низькою талією, з айподами[2] і навушниками, що зараз звисали з ший без ужитку, аби дівчата могли пошепотітися — серйозно, без хихотіння.

Клай став позаду, і маленька група людей враз перетворилася на коротку чергу. Він придбав подарунок для своєї дружини, яка мешкала окремо від нього. По дорозі додому він зайде до крамниці, де продаються комікси, і купить синові новий випуск пригод людини-павука. Не завадило б потішити і самого себе теж. Його аж розпирало від нетерплячки повідомити Шарон новину, але вона буде недосяжна, поки не повернеться додому о третій сорок п'ять чи приблизно о цій порі. Він збирався перебути час, доки не зможе поговорити з нею, у мотелі, здебільшого тиняючись із кутка в куток свого маленького номера і поглядаючи на закриту теку. Пригоститися морозивом було прийнятним відхиленням від цих планів.

Продавець морозива обслужив трьох дітлахів біля віконця, простягнувши двом по батончику «Діллі», а великому марнотратникові посередині, що вочевидь збирався розплатитися за всіх малих, — велетенський шоколадно-ванільний ріжок. Поки він витягав з кишені своїх модних мішкуватих джинсів купу пожмаканих доларів, жінка у дорогому костюмі, що тримала на повідку пуделя, пошукала щось у своїй сумочці, яка висіла на плечі, дістала мобільний телефон — адже жінки у ділових костюмах почуваються без мобільного телефону, як без картки «Америкен Експрес», — і відкрила його кришку. Позаду них, у парку, загавкав собака і хтось закричав. Клаєві здалося, що той крик не був радісним, але коли він озирнувся, то побачив тільки кількох пішоходів, собаку, що біг з тарілкою-фризбі в зубах («Хіба господарі не зобов'язані тримати їх тут на повідках?» — подумав Клай), та кілометри освітленого сонцем парку, зеленого й дуже принадного. Як на чоловіка, який щойно продав свій перший роман у картинках — і його продовження — за шалену купу грошей, парк був чудовим місцем, де можна посидіти й поїсти шоколадного морозива.

Коли він знову подивився на фургон, то трьох малих у мішкуватих джинсах уже не було, а жінка в костюмі замовляла собі вершкове морозиво. Одна з двох дівчат, що стояли за нею, мала телефон ядучо-зеленого кольору, пристебнутий до стегна, а жінка у костюмі притискала свій до вуха. Клай подумав — утім, у його свідомості на тому чи іншому рівні така думка з'являлася мало не завжди, коли він бачив різні варіанти подібного поводження, — що перед його очима відбувається те, що колись вважалося неприпустимо грубим (так, навіть при спілкуванні з абсолютно незнайомою людиною), а тепер це стало нормою повсякденної поведінки.

«Використай це у "Темному Мандрівнику", любий», — сказала Шарон. Той її образ, що він тримав у голові, часто висловлювався і мав обов'язково щось сказати. Такою Шарон була і в реальному житті, попри те, мешкала вона окремо чи ні. Хоча розмов по його мобільному це не стосувалося. Тому що мобільного у Клая не було.

Ядучо-зелений телефон почав награвати мелодію «Крейзі фроґ»[3], яка так подобалася Джонні, — як вона називалася, «Аксель Еф», чи що? Клай не міг пригадати, мабуть, просто викинув це з голови. Власниця телефону зняла його зі стегна і сказала: «Бет?» Послухала, посміхнулася й повідомила своїй приятельці, що це Бет. Друга дівчина нахилилася, і вони разом почали вслухатися в трубку. Ці дівчата з майже однаковими короткими рваними зачісками фей, які в унісон роздмухував полуденний вітерець, нагадували Клаєві персонажів ранкового недільного мультику.