Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

Зрештою двері розчинилися, з’явилася усміхнена Іра з тацею, на якій стояла ваза з коржиками і якась порцеляна того ж стилю, що й ця мебля, — очевидно, господиня тримала її на кухні, ззаду ступала господиня із чайником у руці, цей чайник був у стилі меблів із моєї кімнати, тобто жахливий і нечупарний сучасний ширужиток.

— Вибачте, що залишили самого, — сказала господиня, — але ми трохи з Іриною Карлівною по-жіночому заговорились. Річ у тому, що я в тій школі, де вона тепер, працювала, отже, у нас виявилося немало спільних тем.

Ну що ж, коли й справді так, то ті теми мені не цікаві і вони мали рацію залишити мене в самотині.

Іра вправно і швидко порозставляла філіжанки, чайничка, цукерницю, вазу з коржиками, поклала ложечки, а господиня поставила на чорну від сажі підкладку отого жахнючого ширужиткового чайника, і той на цьому столі стримів, як чужорідне тіло чи символ часу, у якому маємо щастя жити, — дисонанс, скажу, разючий. Я навіть подумав, що господиня цим рухом ніби перемкнула регістра тональності, бо її голос знову став знайомий: низький із каркаючими нотками.

— Прошу, призволяйтеся, — сказала, сівши до свого фотеля, якого присунула до столу. — На жаль, варення тепер не варю, а колись, за моїх часів, чаювання без варення не відбувалося.

Ми з Ірою сіли навпроти одне одного на віденських стільцях, але вона чомусь уникала мого погляду, котрий увіч хотів порозумітися чи запитати: чи все гаразд? Виходило, ніби сердиться на мене, а чого було на мене сердитися?

І тут, після того, як розлито чай, — це зробила Іра, — господиня, на велику і, можливо, не вельми шляхетну мою втіху, вчинила Ірі справжнього допита, перед цим чемно перепросивши, що вона, мовляв, така цікава, але свіжа людина рідко тепер у цей дім заходить, отож її інтерес, попередила господиня (голос був низький, але без каркаючих ноток), — інтерес самотньої старої жінки, а самотні старі жінки завше неподобно цікаві — я це зауважив, поклавши собі не тримати на видноті принаймні свого щоденника. Вона ж, господиня, ніби відчувши мою засторогу, сповістила, що колись любила багато читати, і в них була добра бібліотека, але з неї залишилися самі окрушини (дещо з того давала мені читати, але відкрито їх не тримала, а десь сховано), однак тепер читати не може, бо очі болять і навіть окуляри не допомагають.