Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

— А що могло в’язати з нею людину, як ви, самотника і схильного до кабінетних наукових розшуків?

То я відповів би просто: єдність протилежностей, коли б… Так, коли б не та історія з моїм батьком та Калиновською, гаданою (поки що) її матір’ю. Я написав вище, що остерігся прямо спитати, чи її матір часом не Калиновська, і це було правильно, бо так гостро б її насторожив, як це сталося після необачної розповіді про сон. Вона вважала, що розвідка моя працює добре, і певною мірою мала тут рацію, бо я, природою своєю, таки звідувач, але розвідка моя — це аналітичність розуму мого; назагал же, як учений, я ніколи не оприлюднював думок, які в мені ще не визріли і не ствердилися, отже, коли не мав достатньої джерельної бази, — хотів її здобути. Тим-то, не маючи певності, що її мати Калиновська, також не бажав оприлюднювати не підтверджених фактами здогадів. Тоді я ще сподівався, що Світлана Миколайчук, мій колишній не зовсім щирий друг, таки конче на мого листа відповість, і це дасть мені до рук додаткову ниточку до дальших пошуків. Тепер гадаю, що, можливо, Клава таки мала рацію: коли вже так праг вирватися із самотності і створити власну родину, то мій шанс був не в Ірі, а таки у Світлані, яку я, як сказала Клава, таки нерозважливо випустив із рук — вона мені пасувала за всіма параметрами, хоча, може, й у цьому помиляюся; згадаймо, що Світлана дружила з Ірою, а є відома мудрість: «Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти», — чи, може, там також була єдність протилежностей? До речі, у жіночій дружбі такі речі не раз трапляються; через метафізичну природу жінки щодо них ніколи не можна бути ні в чому впевненим, бо завжди чекають якісь непередбачені сюрпризи — неприємні, звичайно. Зрештою, я зумів себе переконати, що життя склалося так, як долею було визначено, отож можна сказати: свою життєву програму я виконав чи здійснив, отже, мав би почуватися щасливим, але ран, завданих іззовні, такі ліки не гоять, і вони, попри наше бажання чи небажання, вряди-годи відкриваються й болять. Отже, певний, що — і тут не накладаю на себе маски, бо ні до чого це, — писання мого скрипту є й справді не забаги старого гріховоди, а саме цей біль, і свербіж, і ломота, і неспокій, завданий ранами. Але щоб бути до кінця чесним, скажу: ригористично не ганю і старих гріховод, адже їхні комплекси — протест нестаріючої душі супроти руйнування старіючого тіла, а отже, своєрідне хапання за соломинку, щоб таки втриматися на розбурханих хвилях життя. Таж і старі гріховоди — люди живі, й осуджувати їх може закостенілий, хай і в молодому тілі, мозок. Адже коли людина не хоче «блідавої старості», як визначив Павло Русин із Кросна, то боронитиметься супроти цього невблаганного ворога, як уміє і може. Людина у своїх пристрастях не завжди жалюгідна, але її пристрасті завше жалю гідні. І не даремно в цій позиції слова пишуться окремо, бо, з’єднуючись, складають цілком інші поняття. Отож людину належить не судити (що вона, мовляв, жалюгідна), а жаліти, бо вона таки жалю гідна. Але жалю гідне — це не раз смішне і неважливе, — от чому молоді скаляться, коли стара людина виявляє почуття, котрі входять у їхню молодечу прерогативу.