Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

Од таких самокатувальних думок чи від того, що легкі хмари, не помітив і як, з’єдналися, і згустилися, і сховали сонце, весняний ліс у моїх очах померк, озвичайнів, дерева стали деревами, а трава — травою, а перші квіти — таки сном. Сів на зваленого стовбура, і мені вже зовсім не хотілося аналізувати здобуту через господинин допит інформацію, адже її вирвано, як образно сказала Іра, з її язика кліщами, коли була ніби зв’язана по руках та ногах. Відтак господиня моя виконала службу таємної поліції, а отже ката, а я лишався не тільки на боці ката, а ніби керманичем допиту, хоча сам у тому участі не брав, а залишався мовчки присутній. Та ні, брав, бо допитував її, коли вів на екзекуцію.

Тепер, у похилих літах бувши і начитавшись без міри середньовічної та барокової літератури, можу це порівняти з агіографічними оповіданнями, у яких описано мученицькі страждання християнських святих; отже, господиня — кат, а я — ігемон. Іра ж — допитуваний страждалець, недаремно її ім’я значить «мир», отже, шукала, припустімо, миру в мені, а натрапила на ігемона. Але я тоді не враховував такої рації: ігемони й давні володарі хапали, ловили, мучили, вбивали й шалено боролися з християнами не тому, що були кровожерні з природи, вони рятували власний світ, що його християни знамірилися знищити, перетворити, перетравити і не раз із успіхом те чинили. Але володарі й ігемони чулися ще на силі й у зарозумілості не здогадувалися, що взялися за непосильне діло, отож і накоїли дурниць; їхні нащадки, збагнувши, що боротьба безнадійна, адже груба сила змагалася з безстрашним духом, учинили розумніше: з’єдналися з християнами, декларативно визнавши їхню віру, і тим самим поставили їх собі на службу, тобто ненависть ніби замінили на любов, насправді ж любов вільних людей перетворили на любов риторичну, формулу, укріплену законом, як писав про те Микола Костомаров у «Книгах буття українського народу», вчення ж Христа перевернули (про це пишеться у пункті 42-му «Книг»). Щось таке, здається, було й у моїх стосунках із Ірою: я, замість узяти її за руку, як любого свого приятеля, бо, як сказав ще Станіслав Оріховський у XVI столітті: «Як матерія вимагає форми, так і жінка — чоловіка, як форма без матерії не може існувати, так і чоловік не може існувати без жінки», — почав якусь війну чи боротьбу, уподібнюючись до давнього мучителя-ігемона, бо хотів не поєднати вільно свою волю з волею її, а зламати її, примусити, а коли ні, то поєднатися, як володар єднався з християнином, закріпивши цю злуку не вільною любов’ю, а її знерухомленою в законі формулою. Може, я трохи перебільшував у цих своїх роздумах, але такі вони тоді були, правда, без цих викрутасних порівнянь, що могли утворитися тільки в такому натренованому на подібні речі мозку, як мій теперішній.