Слідами змови
- Автор: Триз Джефри
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво дитячої літератури УРСР
- Переводчик: Александр Терех
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Слідами змови». Краткое содержание книги:
Серед героїв повісті є історичні особи — великий англійський драматург Вільям Шекспір, театральний діяч і актор Річард Бербедж, філософ Френсіс Бекон та інші.
Повість написав сучасний англійський письменник Джефрі Тріз.
Проте я не шкодував, коли день минув без пригод. У Лондоні часто трапляються дивні речі. По темних завулках раз у раз помирають люди, і правосуддя не може розшукати вбивць. У горах, коли хтось кричить пробі, люди чують його лемент за милю і збігаються на допомогу. Але в Лондоні передсмертний зойк тоне у вигуках крамарів і вуличних торговців, серед гуркоту коліс і бамкання дзвонів. Мертве тіло може пролежати в риштаку цілу годину, перш ніж хто поцікавиться, що сталося з бідолахою, — всі вважатимуть, що він просто упився. Я взяв до уваги пораду сера Джозефа і ввесь час був насторожі, бо не дуже хотів, щоб мені встромили в спину кинджала.
Пробило сьому, коли ми постукали в двері, будинку сера Роберта Сесіля. Нас, очевидно, чекали. Ледве я почав затинаючись пояснювати, хто ми й чого прийшли, як нас пустили і провели сходами й коридорами в оббиту дубом кімнату. Сер Джозеф грівся чи то намагався зігрітися біля слабенького вогню, що ледь нидів у величезному каміні.
— Оце ті хлопці, — весело мовив він.
З-за столу на нас похмуро дивився сер Роберт Сесіль.
Його зовнішність не дуже впадала в око. Ви б сказали, що це звичайнісінька людина та й годі. Він був убраний у все чорне, окрім хіба накрохмаленого білого коміра. Я знав, що його батько — славнозвісний лорд Берглі, а сам він дуже значна особа, близька до королеви. Лише згодом я дізнався, що він очолює таємну поліцію.
Він поворушився й зітхнув. Увесь той час, поки ми були там, він жодного разу не встав із стільця, і я б ніколи не здогадався, що він каліка, горбань.
— Ще одна змова? — стомлено запитав він.
— Це ми маємо вияснити, — зауважив сер Джозеф. — Послухайте пригоду Браунріга з його власних уст.
Я знову розповів усе, що знав. Детально змалював джентльмена в жовтому і його дім. Кіт теж додала деякі подробиці. Тим часом сер Роберт стругав одне за одним гусячі пера маленьким ножиком із срібною колодочкою і клав їх на свій каламар. Нарешті він озвався:
— Ваш джентльмен у жовтому — сер Девід Вікарс. Від деякого часу він у нас викликає підозру.
Кіт переможно позирнула на мене. Я моргнув їй у відповідь, та, зауваживши, що сер Джозеф дивиться на мене, почав був червоніти, але враз він теж підморгнув мені. Він стояв за спиною сера Роберта і міг строїти мені смішні міни.
— Мортон? — провадив сер Роберт. — Це вже дещо несподіване. А інших імен ти не чув?
— Ні, сер, на жаль, не чув, сер.
— Мортон з Камберленду, Вікарс з Нортамберленду. Гм! — Сер Роберт повернувся на стільці і кисло всміхнувся до сера Джозефа — Ненадійний народ на Півночі, Вільямсе!
— Годі вам, я сам із Камберленду! Та й оці хлопці звідти. Там є і добрі й лихі люди, так само, як і скрізь.
— Авжеж, авжеж. — Сер Роберт узяв перо й почав ним гратися, качаючи по чорній поверхні столу. — Та зважте, Вільямсе, на те, що останній заколот стався саме на Півночі.
— Це було двадцять п'ять років тому, якщо не більше.
— Байдуже коли. Боюсь, що не всі північні джентльмени затямили собі нашу науку. Бо ж ось приходять ці хлопці й розповідають про сера Філіпа Мортона. Знову Північ! Гадаєте, що це випадковий збіг? Може й так. Але коли ми довідаємось імена двадцяти шести джентльменів, що одержали той сонет, то, напевно, у нас буде чималенька колекція значних і стародавніх північних імен.
— Ви розкрили, що це означає? — поспіхом запитав сер Джозеф: йому, очевидячки, не дуже подобалася така розмова.
— Я надіслав сонета кузену Френсісові. В нього є свої способи. Він звичний до таких речей. Мабуть, він уже прийшов. Якщо тільки горішок не виявився затвердни на його зуби.
Напевно, все вийшло гаразд, бо за кілька хвилин у двері тихенько постукали, і до кімнати зайшов джентльмен, несучи під пахвою пакунок, загорнений у шмат чорного оксамиту.
— Ну як, Френсісе?
— Все виявилося дуже легко, — сказав гість, розмотуючи пакунок і кладучи на стіл мій рукопис. — Один з найпростіших шифрів у світі. Гадаю, ви самі з першого погляду зрозуміли б, у чім тут річ.
— У мене є інші справи, — лагідно зауважив сер Роберт. — Але чому ж усе виявилося так легко?
— Та от візьмімо хоча б слово «инакше». — І сер Френсіс Бекон вказав на потрібний рядок випещеним пальцем. — Навіщо він розпочав це слово з «и», коли треба писати «і»?
— Хіба я знаю? — відповів сер Роберт. — Я не поет.
Сер Френсіс пирхнув і вдоволено озирнув нас із виразом переваги. У нього були розумні, холодні, наче в змії, очі.