Слідами змови
- Автор: Триз Джефри
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво дитячої літератури УРСР
- Переводчик: Александр Терех
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Слідами змови». Краткое содержание книги:
Серед героїв повісті є історичні особи — великий англійський драматург Вільям Шекспір, театральний діяч і актор Річард Бербедж, філософ Френсіс Бекон та інші.
Повість написав сучасний англійський письменник Джефрі Тріз.
Та в даному випадку кожний читач легко зауважить, що вірші джентльмена в жовтому (якщо скомпонував їх справді він, а не хтось інший) не належали до поетичних шедеврів. Перечитайте їх ще раз і ви побачите: авторові потрібно було чотирнадцять рядків лише для того, щоб досить плутано й нескладно сказати, що йому не вистачає слів висловити свої почуття.
— Якщо він не може висловити свої почуття, — сказала Кіт, — то навіщо писати вірші?
— Та ще й переписувати їх у двадцяти шести примірниках, — здивовано докинув я, пригадуючи, як на кару за невивчений урок учитель примушував мене переписувати кілька разів той самий текст.
— Фальшива скромність! Насправді він, мабуть, вважає, що створив поетичний шедевр.
— А Прозерпіну й Плутона вставив сюди зовсім не до речі, — переконано заявив я.
Коли щодня розмовляєш із такою людиною, як Шекспір, то в кожному разі навчишся відрізняти погані вірші від гарних.
— Маєш слушність, — погодилася Кіт. Плутон — володар підземного світу, похмурого, холодного царства тіней. Отож його обійми швидше студять, ніж гріють. Я, коли йшлося б про тепло, придумала б якесь інше, справді поетичне порівняння. Сказала б, що мої почуття палкіші за сонце чи то за вогонь.
Я був певний, що насправді вірша написано зовсім не для того, щоб привітати когось із днем народження. Автор скомпонував його з якоюсь іншою метою, аніскілечки незважаючи ні на зміст, ні на поетичність. Він прагнув тільки одного: надати сонетові якесь таємне значення.
— Послухай-но, — сказав я і прочитав:
Хіба ж не видно! Він закликає читати між рядками.
— А що він каже далі! — схвильовано вигукнула Кіт:
— Навіщо він ужив слово «напевне»? — спитав я, вказуючи на передостанній рядок. — Мені здається, воно тут зовсім недоречне.
— Та тут увесь вірш недоречний. Хіба можна сказати, що гарячі побажання шаріють рум'янцем?
— А чому він пише слово «инакше» з літерою «и»? Адже ми пишемо «і» — «інакше».
— Він, певно, гадав, що так воно звучить урочистіше.
— Двадцять шість примірників, — промимрив я. — Для кого? Може, для двадцяти шести змовників?
Кіт сказала, що це її зовсім не здивувало б. А мене — після підслуханої розмови — уже ніщо не могло здивувати
Так ми сиділи над тим віршем, поки не догоріла свічка; але ця обставина не мала тепер для нас ніякого значення: ми ж бо вже знали сонета до останнього слова. Та чи пощастило нам, спитаєте ви, збагнути таємний його зміст? Далебі, ні!
Згодом ми зрозуміли, що розгадка таємниці маячіла перед самісінькими нашими очима, і лаяли себе дурнями за те, що не змогли розгледіти її. Адже ми напали на слід, коли дивувалися, навіщо автор писав слово «інакше» з «и». Якби ми поміркували над цим іще трошки, то все б стало видно, як на долоні; однак ми цього не зробили… Як тільки погасло світло, згасла й надія відкрити таємницю; проте нам це й на думку не спало, і ми ще довго сиділи в темряві й марно сушили собі голови.
Я питаю себе: чи й справді розгадка була така очевидна? Коли нам її показали, нам здалося, що вона дуже проста. Тож подивіться ще раз на сонет, перш ніж я вам її відкрию. Може, ваш розум виявиться гостріший, ніж наш.
Що ми мали робити?
Кинути далі дошукуватися таємниці тільки тому, що не змогли самі знайти ключа до неї? Але ж ми розуміли, що натрапили на змову, про яку слід було сповістити державні власті.
Може, розповісти про все Шекспірові? Не дуже мені хотілося робити це: тоді довелося б признатись, якого я вклеїв дурня з рукописом його п'єси.
А може, нам самим піти до міського шерифа? Та чи повірить він нам на слово? Адже єдиний наш доказ — не зовсім доладно написаний сонет. У мене було передчуття, що він не надто добрий знавець поезії. А хто ми для нього такі? Два шибеники з-серед тих непутящих лицедіїв, що нахабно перенесли свої вертепи за межі міста, аби втерти носа шерифові, мерові та іншим можновладцям.
— Шериф прожене нас — оце і все, чого ми досягнемо, — зневірено мовила Кіт.
— Або прискіпається: хто ми та звідки? А нам з тобою це так потрібно, що аж нікуди!
— А все ж таки доведеться ризикнути. Якщо ті люди й справді казали все те, що ти розповідаєш…
— Авжеж, казали! Чи ти гадаєш, мені це все наснилося?
— Якщо так, то справа дуже важлива, і ми не повинні мовчати.
— Придумав! — нараз вигукнув я. — Давай звернемося до сера Джозефа Вільямса!